Читати книгу - "Вічник"

з шапкою на колінах. Офіцер пристав збоку і голосно крикнув: «Миха!» Прошак нервово стряс головою, обернувся, і з блідих уст його зірвалося: «Матице Божа! Пане поручику!» Так до чоловіка вернулася мова...

Так і до тебе могла вернутися прониклива видющість, загублена нами за тисячі років. Колись олюднений дикун, щоб не згинути, мусив першим учути звіра, зміряти очима його сипу, вгадати поваду. І мозок давав миттєву рецепцію, що чинити. Він знав, чим дихають його одноплемінники, вгадував настрої і дії ворога за запахом, за мінами чоловічків ув очах. Він поклонявся звіру і рослині, бо відчував їх дух. Був дитиною природи, а не паном її, як нам кортить бути».

Аптекаря цікавило, як і що я виджу. А я направду не міг пояснити. Тоді він повів мене в лічницю, де за головного доктора був його приятель. Вони виводили мені на обзір одного за одним недужих. «У сього набубнявіла печінка», – казав я. У другого: «серце тріпоче, як заячий хвіст». У третього: «гниє сліпа кишка». Четвертий «надірвав килу». П'ятий – «здоровий, шкода заступати йому постіль у шпиталі». Пани в подиві перезиралися. Нарешті доктор процедуру спинив:

«Сей гість не на голу кість. Не марно ти, Джеордже, сіяв ячмінь у болото».

Мордували мене розпитами: як я можу знати, що хворому хибить, коли навіть не торкаюся його, не обзиваюся до нього? Я признавався: на хвору печінку вказують губи хворого, на серце – очі, на шлунок – зуби, на нирки – шкіра, на кров – волосся, на кишечник – нігті, на легені – дихання, на нерви – пальці, на отруєння – запах, на непотребні хвороби – хода...

Пан Джеордже того дня довго лишався в моїй комірчині. За бесідами й північ пробило. Десь озвалося дерев'яним язиком калатало нічного сторожа, і затвердла тиша. Було парко, і мій навчитель розстебнув сорочку. Тоді я й помітив, що шкіра на його грудині прозеленкувато світиться. І стало мені дуже гірко, бо розумів, що се за ознака. Тої ночи я виповів йому одну свою думку:

«Буває, в людини не одна болячка, а дві-три сусідують. І якщо лікувати якусь, то можеш при сьому підживлювати инші. То, може, ліпше не лікувати – і хвороба зжере хворобу. Як ви гадаєте?»

Він кволо осміхнувся:

«Гадаєш, ми лікуємо? Лікує Природа. А ми лише підсилюємо організм, помагаємо йому самому зцілюватися. Тому я й схилився до трав – у них земна сила. Те, що з тіла випалить чи вимиє хвороба, трави поповняють. З первовіку давня людність їла много коріння і з ним діставала й земні ліки. Тепер сим клопотатися мусимо ми з тобою».

На останньому слові він притис голос. Мені так кортіло його втішити:

«Ярінню вже пахне. Скоро в гори».

«Сього дня я чекаю відтоді, як ми спустилися з полонини. Там моє серце і там мій лік. Ти правду сказав про мої груди. Я спалив легені на війні – газами. І якби не літування в горах, якби не горне зілля, я б давно вже топтав трави Господні. А так ще можу прислужитися, можу ще чимось поділитися з тобою».

Я вдячно стис бліду руку, відвертаючи очи від його запалих грудей.

Не старайся бути прикладом для инших. Шукай приклад для себе. Не йди слідом за поганими людьми і дуже не наближайся до добрих. Не роби з людей собі ні ворогів, ні друзів. Але кожного май за вчителя.

Не бійся підкорятися тому, хто тобі близький, – і він стане опорою тобі. А ти – комусь иншому. І тоді матимеш дві опори. Якщо помагаєш людям досягти успіху, то й сам його досягнеш. Може, людяність і приязнь і не дадуть тобі багатства, зате дадуть радість, що миліша за багатства. Немає нічого понад людяність. Довговічність на землі – се вміння довгий час залишатися людяним.

Коло кострищ лісових я не одразу відчув доторк холодного повіву. Дими вже не зализувало в боки, вони піднімалися в небо, як сиві стовпи. Хащові ломи налилися нудотним грибним духом. Вронивши ягоду, кущі барвили свій лист. Роса стала пряною і колючою. Я сушив мох і підбивав ним стіни своєї халабуди. В'язав з папороті снопи і втепляв ними дах. Під стіною сіріла в готовності копиця дров. При ній стіжок сіна для Тиси. На закопаних стовпцях, аби не сягнула звірка, в кошелях громадилися припаси. На зиму я мав грубо зшиту кожушину і дві клаптяні плахти на лежаку. На се пішли всі шкури, які я настарав досі. Стачило борсучого хутра й на чуні. Та все одно зими я боявся. Яка вона тут, у піднебесних заломах, де людського гласу не чути? А скоро вже й пташиного не буде.

Тим часом я не полишав свою роботу в лісі. Верстав третю широку смугу. Там, де було випалено непотріб, і очам просторилося, і дихалося легше. За мною й птаство веселіше ціпоніло. Здорові дерева вільніше розправляли здавлені рамена.

Правив я на кучмату гору з обтятим верхом, наче хтось сколов його, як цукрову голову. Мені давно впав в око сей заломистий горб за чорним запиналом смерек. З далини черленів він розтином оголеної глини. Якщо гора розкололася якимсь робом, то, може, зсув достатньо пологий, аби ним видертися з сього котла. Я підігрівав себе тими міркуваннями і жваво просувався до означеного місця. Стоячі факлі стовпили мені дорогу, аж поки не заступила її болотяна ровінь. Під мохами чвакала і булькотіла темна твань. Я в'язнув у ній по коліна. Роботи додалося. Досі сухе жердя і паліччя я зносив на купи і спалював. Тепер волочив його на болота і мостив собі сухопуття. Якраз роїлася в грища мушва, і я мусив обкладатися димокурами. Скоро я вхопився тропи і вийшов на м'які заляги чорнющого торфу, а далі й на твердінь кам'яних зазубрин.

Сонце влягалося в пурпурову сідловину, коли я ступнув під заманливий обрив. Якась потайна сила турляла мене в плечі, до заростей свербигуза. Скісний промінь теплив густу порість, тьмаво підсвічував щось у глибині. Я рушив на той поблиск. Розсікаючи драчиння ціпком, проліз углиб і обмер: з піщаного наносу визирав облизаний дощами крайчик казанка. Я вхопив його як щось живе, що може втікти. Коли живеш зі здобичі, то очи ледве випереджають твої руки. Поривне хапання передує думці.

Баняк був чавунний, судетського литва, з іржавою дужкою. Хто ж його загубив? Жодної подоби людських слідів довкола я не примічав. Якщо його хтось і лишив тут, то