Читати книгу - "Вічник"

чому присипаний землею? Порода осипів була тою ж, що й на зрізі гори. А що як казанок упав з неба?! – дерся я очима на обвалений кряж. І, може, в купі з ним упало щось іще? Я почав несамовито рубати зарості. Щось м'яке торкнуло мене в чоло. З ліщини звисав шкіряний підсумок. Обшмуляний і всохлий, із закипілим іржею замочком.

Я обережно поклав його на коліна і розпоров клапан. Не встиг і забагти собі, що хотів би там вискіпати. А були там порожнє портмоне з витиском «IR», книжечка з розмитими записами, олівець, компас, складаний ножик, бурштиновий мундштук, відсирілі сіркачі, пляшечка з-під рому, жменька гороху й квасолі, мапа, згорнута цівочкою в целулоїді.

Я никав очима місце, де б присісти, аби роздивитися карту. Із землі стримів стовпець. Загострений людською рукою! Тепер я пустив у діло й ніж, і пальці, й нігті. Обкопував, розгрібав деревину. Округлилося щось буре, тверде з ямами... очниць. Череп! То був людський череп. Такий, як лежав на полиці в робітні сиготського аптекаря. А скільки їх я набачився в анатомічному театрі університету!

Трав'яним віничком обмітав я зжовклі кости – шийні хребці, хребет, ребра, фрагменти кінцівок. Виносив на ширінь, складав на мох. Кістки грудини й ключиця були поламані, може, й шия. Або хтось проломив йому груди, або нещасний упав, забився. Визволивши кістяк, продовжував видовбувати стовп. На метровій глибині він звершувався дерев'яною табличкою. Я промив її водою, виніс на світло. На потемнілій дошці ледве пробивалися випалені букви. Скоріше подушками пальців, ніж очима, я прочитав по-чеськи: «Тут знайшов свій останній привал невтомний мандрівник Іржі Ружічка з Праги. Літо 1934 року Божого».

Я поточився, розпластався на землі разом із стовпом. Голова не снувала думок, а душу обняла мулька тривога. Незбагненні наші путі під небесами.

«Він сам до тебе прийде», – гупали в забрів'ї згадані слова пана Джеордже. І ось він тут, під поруділою шипшиною. Прийшов і покірно склав свої крихкі мощі. Той, що відібрав у мене наймиліше, а самого пустив на чотири вітри. Хлоп-красень, розпусне чадо столичного сановника, пестунчик долі, спокуситель жіноти... Чорні мурахи моторно досліджували зотліле лахміття, шукаючи поживу. Тепер я не мав до нього ні грана зненависти. Лише жалість. Жалість від того, що п'яна привереда пересиченого огира потоптала кілька доль. І свою теж. Та що й кого тепер судити! А тим більше сього неборака...

Мапа розгорталася на півметра і відбивала гірські масиви Підкарпаття. Олівцем велися маршрути. В коричневій підкові гір заштриховане темне кружальце з написом «Cernij les» і згори покладений хрестик з датою 22.08.1934. Ось де притулився Чорний ліс! Ось де моє пристанище!

При свічці розчовпував я розмиті слова із записника Ружічки.

«Чорної слави зажив сей Чорний ліс. Місцеві горяни не те що самі сюди не потикаються, ба навіть худобу не пасуть поблизу. Хоч ягоди там родять дуже рясно, а гриби найбільші і дерева ростуть такі, як ніде довкола, бо земля тут прогрівається, ачей, із глибини самого пекла, клекоче гарячими водами. А зі скал течуть чорні сльози. Ночами хаща стогне, харчить, світиться. Людей там щось «водить», навіть вовк і ведмідь сюди не сунуться. Лише один старець-монах пробрався, та так і пропав там... Але я зійду в Чорний ліс, хоч приятелі мене й відраюють. Я таки вмовив їх завтра спустити мене в котловину лісу на довгому мотузі. Де моє не пропадало! 21.08.».

До рана я не спав. Як скалки розбитого дзеркальця, складав у голові ймовірну картину п'ятирічної давности. Туристи-пражани на карпатській прогульці наслухалися казок і рішили влаштувати собі приключку. Палисвіт Ружічка і тут перший. Місце для спуску вибрали нерозумно – на зсуві гори. Там, де земля тече під ногами. От і зірвався ризикант, либонь, розбився об камінь чи дерево. Ховаючи його, дозвільні люди допустилися ще одного промаху – тіло закопали на самій кручі обриву. Гора поволи зсувається, і груда з могилою Ружічки зірвалася в прірву. Нехай його колотна душа має спокій хоч у засвітах!

«За хрестиком прийде своїм», – віщував мій навчитель Джеордже. Хрестика того я давно не мав – забрала пригранична Тиса. Зате я вистругав хрест дубовий і закопав його з тою ж таблицею на новій могилі горопашного мандрівника. На місці, де впокоїлися вдруге його кости. Гробівець я обклав камінням, яке плакало чорними сльозами. Дивно, але мені здалося, що в сусідстві з останками мертвого чоловіка я почуваюся не так самотньо в сьому безгомонні.

Опоряджуючи просторець круг хреста, наткнувся я ще й на фетрову крисаню. На ній було почеплено мідний знак оленя і перо сойки. Чисто схоже на те, з якого тішилася юна Терка. Я криво всміхнувся сам до себе, хоч серцю моєму було далеко до веселости. Шапку я добре виполоскав у потоці і надів. А сойчине перце пустив за водою. Я давно вже навчився знебуватися того, що мені було не потрібне.

Ким ти є зараз і що ти робиш зараз – лише се має сенс. А не те, ким ти був і що ти робив колись. Неважливе забувай, витісняй його з пам'яти важливим. І не суди людей. Душа людська дуже крихка. Пам'ятаймо про се, коли хочемо судити когось, коли одне чекаємо від людей, а дістаємо инше. Коли не розуміємо їх, коли не бачимо від них удячности.

А хіба ми завжди розуміємо самі себе? Хіба завжди можемо подолати свою слабість і ницість? Але такі ми є в Господа. І такими Він нас приймає.

У горах моєму ґазді-аптекарю направду легшало. Магніт гір витягував хворість, вольний вітер напував груди змішаним духом листу, трави, нагрітого каменю і рідкого хмаровиння. І землиста тінь помалу лишала тіло, як стара шкіра ящірку. Ми відбули ще три благодатні літування на полонині, наповнені незабутніми мандрами, збиранням і тихими вечірніми бесідами, що гріли нас більше, ніж огень ватри. Се те, що завжди лишається з тобою, не підвладне ні часу, ні настрою.

А короткі зими минали в клопотнечі города. Дні – з хворими, яких стягувалося все більше, а вечори – з книгами. Як було здержатися коло такої розкішної бібліотеки? Бувало, зчитаєш цілу книгу і лише тоді примітиш, на якій вона мові. Сьому навчив мене мій метр – плавно і вільно переступати з мови на мову, від слова до діла, від роботи до науки, від науки до фантазій, що нерідко обертаються в яву.

Найвищий для мене чин – Книга. Та книга, де