Читати книгу - "Голодна весна"

наприкінці батько сказав, що треба порадитись про свій від'їзд з головою сільради Задорожним.

А дощ тим часом ішов і йшов, ніби на небі хтось повідкручував усі крани й вода заливала землю. На вулицях, на городах, у дворах стояли великі калюжі, хоч плавай човном. Мати бідкалася, казала, що відколи живе – не пам'ятає такої дощової весни. Це, мовляв, за якісь великі гріхи Бог людей карає, щоб вимокло все, викисло, ніщо не вродило, щоб з голоду вимерли.

– Навпаки, – заперечував їй батько, – дощі – це на врожай. Бачила, яка озимина в полі, хліба будуть дорідні.

– Може, й уродять, та не для нас, – журилася мати.

Тоді, малим, я не надав тим материним словам якогось особливого значення, бо не усвідомлював їх глибокого змісту. Лише через багато-багато літ, згадуючи цю нашу сімейну розмову, я дивувався: що це було? Інтуїція? Прозорливість? Чи просто випадковість? Невже вона, моя неписьменна мати – селянка, відчувала серцем, душею, всім єством своїм, що буде саме так, що не їстимуть удоволь хліба з урожаю тридцять третього року ті, хто вирощував і збирав його. Бо весь він пішов у державні засіки, а колгоспники знову продовжували жити впроголодь.

…Базари в райцентрі Згурівка були двічі на тиждень – в четвер і неділю. Мати вибрала четвер, приготувала ще звечора речі на продаж: батькові нові, ще ні разу не одягані штани й сорочку, свій святковий корсет і дівоцькі полуботки на півкаблучку з чорного хрому, які зашнуровувалися довгими шнурками. Це була гордість матері. Вона лише кілька разів сходила у них до церкви дівкою та взувала, коли одружувалася. Відтоді зберігала їх у скрині. І ось тепер мусила продавати. У неї аж сльози виступили на очах.

– То, може, залиш? – порадив їй батько співчутливо.

– Ні, – відказала, – я їх однак більше не носитиму.

І другого дня вранці, якраз трохи перестав дощ, пішла боса у Згурівку з чималим вузликом у руках. Пішла, щоб уторгувати батькові грошей на дорогу.

Не гаяв часу і батько. Поки мати ходила на базар, а я був у школі, він відвідав сільську Раду і поговорив з головою Задорожним. Подробиці розмови він нам з матір'ю не розповів, а сказав головне: Задорожний також порадив йому швидше виїхати з села і видав довідку, завірену круглою печаткою, в якій стверджувалося, що громадянин такий-то їде до своїх родичів у Маріуполь і сільська Рада проти цього нічого не має. Я тримай цю довідку в руках і сам читав її.

Отже, гроші в батька на квиток і дорогу були, довідка з сільради теж – можна й їхати. Стали радитись – коли? І вирішили: негайно, поки ще йдуть дощі, поки в колгоспі перепочинок з польовими роботам;). А ми з матір'ю будемо говорити, хто цікавитиметься: поїхав на заробітки. Куди? Не знаємо. Обіцяв написати.

Прощалися ми з батьком удосвіта дощової суботи. Він вирішив вийти з села рано, щоб ніхто не бачив. Іти мав у Згурівку, звідти поїхати вузькоколійкою на Яготин, а з Яготина уже поїздом на Маріуполь.

Провождати себе нам з матір'ю не дозволив, навіщо, мовляв, вам на дощі мокнути. Обнялися, поцілувалися в хаті, посиділи рядочком на лаві, як годиться перед дорогою, і батько, напнувши на голову й плечі зроблений з товстого полотняного мішка башлик, пішов у густий і темний за вікнами досвіток.

Пішов, а ми з матір'ю так і продовжували сидіти на лаві в тривожному мовчанні. Не знаю, про що думала в ті хвилини мати, а я думав про одне: як нам знову буде тяжко без батька. Без його доброго слова, слушної поради, теплого погляду. Мені стало жаль себе, матір, батька. І я заплакав. Мене прихилила до себе мати, стала заспокоювати й заплакала сама.

Так ми сиділи й плакали в темній хаті, аж поки не засіріли у вікнах шибки.

Тоді мати відхилилася від мене, витерла сльози й мовила тихо:

– Годі плакати, синку, бо й так батькові дорога мокра. Мабуть, уже далеченько за село вийшов.

– Мабуть, – згодився я.

– Нехай йому Бог поможе, – додала мати.

– Нехай, – сказав я.

А дощ плюскотів і плюскотів надворі, наганяючи сум і тривогу.

З того дня ми стали з нетерпінням чекати батькового листа.

Розділ шістнадцятий. ДИМИ НАД СЕЛОМ

Першим, кому мати сказала, що батька немає вдома, поїхав на заробітки, був бригадир Петро Басанський. Коли нарешті дощ чи то від утоми, чи цілком закономірно перестав і знову випогодилося, він під'їхав уранці під нашу хату на своїй сухоребрій кобильчині, постукав пужалном у вікно від вулиці й гукнув:

– Тетяно! Іване! Сьогодні обкопувати бурякові плантації!

Мати вийшла з сіней, перепитала, куди, на яке поле.

– На Хуторне! – відказав дядько Петро.

– Гаразд, зараз ітиму, – пообіцяла мати.

Бригадир здивувався:

– А Іван?

Тоді мати й пояснила йому, що батька немає, поїхав на заробітки.

Мені було чути з хати крізь вікно, як дядько Петро тпрукнув на кобилу, котра й так стояла смирно, похнюпивши голову, й перепитав чи то сам себе, чи то в матері:

– Поїхав-таки?

– Поїхав, – мати.

– А куди?

– І сам не знає, сказав, напише, де зупиниться, – знову материн тихий голос.

Бригадир помовчав, а потім сказав:

– І добре зробив, що поїхав. – й далі уже до кобили: – Но-о, рушай, спиш на ходу!

3 хати ми вийшли з матір'ю разом. Вона пішла обкопувати бурякове поле канавками від шкідників, а я до школи, хоч було ще й рано. Та дома самому не хотілося сидіти.

А в школі… В школі нас, школярів чекала сумна звістка.

Після дзвінка на перший урок наш учитель Павло Іванович зайшов у клас явно не в настрої, поклав свої книжки й класний журнал на стіл і звернувся до нас, після паузи, тихо.

– Мені прикро, діти, але я знову приніс вам гірку звістку. Сьогодні ви останній раз одержите свої порції макухи, а з завтрашнього дня на вас будуть одержувати пайок ваші батьки, матері чи інші члени сім'ї безпосередньо в полі. Тобто одержуватимуть ті, хто ходитиме в колгосп на роботу. Так вирішило правління колгоспу. Зрозуміли?

Ми мовчали, приголомшені такою новиною.

– Гаразд, – мовив Павло Іванович. – Про це ще розкажуть вашим рідним у полі бригадири, а вас особисто я дуже прошу: не їжте, будь ласка, всякої зелені, бур'яну, кори молоденької з дерев. Адже не все можна їсти, ви можете отруїтися, захворіти на дизентерію, яка теж призводить до смерті. Бережіть себе,