Читати книгу - "Голодна весна"

діти. Я розумію, коли хочеться їсти, ви готові втамувати голод будь-чим, але… – Він одвернувся од нас й став пильно дивитись у вікно, немов щось за ним розглядаючи. Потім знову повернувся й доказав: – Не спішіть пхати всього до рота. Дайте мені слово, що не будете цього робити.

– Не будемо! – неголосно, але дружно пообіцяли ми Павлові Івановичу.

Із жалем в очах востаннє роздавала нам на великій перерві тітка Софія порції макухи.

– Спасибі, – дякували ми їй. Теж востаннє. І теж із сумом в очах. Бо оті попередні шматочки хліба, а пізніше невеличкі порційки макухи ніби зв'язували нас із нею, із школою, робили ближчими, ріднішими. Тепер же всьому прийшов кінець, все рушилось, обривалось, болем віддавало в наших серцях.

Коли після перерви зайшли в клас, на черговий урок, я одразу ж поглянув на портрет Сталіна й запитав подумки: «Як же так, товаришу Сталін, що нам у школі вже відмінили й макуху давати? Хіба ви про це не знаєте?»

В який уже раз не вірилось мені, не хотілося вірити, що не знає товариш Сталін про наші біди, про наше голодування, про смерті людські.

«Ну скажіть же, скажіть», – благав я.

Але товариш Сталін уперто мовчав і суворо дивився на мене з портрета. Як завжди.

* * *

Кажуть: одна біда йде і другу за собою веде. Після частих, рясних дощів, після шаленого росту бур'янів і буйства зелені, після почастішання людських смертей невідь звідки раптом село наповнилось комарами і жабами.

Це було щось неймовірне. Як у казці. Як у страшному кошмарному сні.

Спершу появилися комарі. Після отих звичайних, маленьких, які завжди появляються з теплом навесні, ці були не просто комарі, а комариська – якісь велетні, довгоногі й крилаті, схожі на чорногузів у мініатюрі. Налітали хмарами і буквально накидалися на людей, впивалися хоботками в тіло й безжалісно висмоктували з них останню кров. Особливо дошкуляли ранками і вечорами, їх носилося в повітрі стільки, що чулося шелестіння крил, що не можна було розкрити рот, аби не похлинутися комарами.

Вони лізли в очі, у вуха, обсідали босі ноги, руки, Жалили, де тільки можна було вжалити. Спершу люди не знали, що робити, як рятуватися від них, аж поки комусь не прийшло в голову – димом. У кожному дворі вранці і особливо ввечері палили якесь сміття, сире гілля, гній. Такі димні багаття жевріли цілими ночами, дими від них, їдкі й давлючі, плавали над селом суцільною запоною. Люди кашляли, чхали, ходили пропахлі димом, з червоними від сліз очима, проклинаючи цю нечисть, яка, як тільки вітерець розвіював дим, одразу ж роєм з'являлася над головою.

Старі, набожні баби розпускали по селу чутки: це не перед добром, це не що інше, як знамення Боже, за яким на землю прийде суд страшний і невмолимий. Надто цим залякували дітей, не пускали до школи, і в ті дні у нашому класі сиділо по п'ять – сім учнів. Одні хлопці. Павло Іванович пояснював нам появу такої сили комарів надмірною сирістю і заболоченістю місцевості. Просто цьому сприяли природні і погодні умови. Проте, попередив він, комарів цих слід боятися, від них можна захворіти малярією. Отож треба й далі вести з ними боротьбу: обкурювати подвір'я, хати, закутувати обличчя, ноги, руки, менше вештатися надворі. Тижнів через два комарі повинні зникнути.

– Передайте це й своїм рідним, – звелів нам.

Звідки це було відомо йому – ми не знали, а запитати не насмілились, проте я особисто повірив учителеві одразу і, звичайно, розповів, повернувшись зі школи, спершу Гальці, а потім, увечері, матері.

Мати ж зреагувала на це по-своєму: хто його знає, що воно та як у тій природі діється, а тільки чомусь усе погане нам, бідним людям, дістається. Холод, голод, комарі, хвороби.

Сказала так, щоб не обідити ні Бога, ні Павла Івановича.

І немов наврочила.

Чи то справді Бог так дав, чи навколишня наша природа так розпорядилася, а через кілька днів після нападу на село комарів з'явилася в ньому ще одна напасть – сила-силенна жаб. За одну ніч. Ніби вони впали з неба чи народила їх стільки водночас земля. Вийшла мати вранці з хати, а їх повні сіни, дверей сінешніх не можна відчинити.

– Ой лишенько! – закричала з ляку. – Та де ж вас стільки взялося, окаянних! Свят, свят!

Я прочинив хатні двері, що там, мовляв, трапилось, а вона мене відсторонила, хутко назад ускочила й каже:

– Зачиняй, зачиняй, щоб у хату не налізли.

– Хто? – питаю здивовано.

– Жаби! – вигукнула.

У мене по тілу полізли мурашки. Від бридливості.

Стали ми з матір'ю міркувати, звідки їм узятися? Не приніс же їх нам хтось цілий мішок та не висипав у сінях.

Думали-гадали, але так нічого й не відгадали. Треба було щось робити, щоб вийти з хати надвір.

Мати взяла під піччю віника й звеліла мені хутко відчинити хатні двері, пояснивши:

– Щоб видно було розмести їх і відчинити сіни, а там щось придумаємо.

Так і зробили. Коли ж мати відчинила сінешні двері, нам стало все зрозуміло: жаби налізли в щілину між порогом і дверима, якої ми не побачили з хати, бо її затулила знадвору, на порозі, ціла купа товстих, сірих жаб, які просто не пролізли в ту щілину.

– Святий Боже, сохрани й помилуй, – перехрестилася мати. – Яка ж нечиста сила нам їх стільки наслала? Це не інакше, як перед кінцем світу.

А жаб було повно не тільки в сінях і біля порога, а й на подвір'ї, на городі, на вулиці. Різних. Сірих, рябих, жовтих, зелених. Всі вони ворушилися, повзали, стрибали, квакали і стрекотіли, кліпаючи великими, вибалушеними очима.

Хоч ми з матір'ю й не боялися жаб, але стояти посеред них, дивитись, як ворушиться ця сіро-зелена драглиста маса, було гидко.

Мати відмела їх трохи від порога віником й звеліла мені йти в хату за другим віником і порожнім відром. Треба було спершу вигребти й винести жаб із сіней, а тоді воювати з ними на подвір'ї, розігнати хоч зі стежки до хвіртки.

Тільки із сходом сонця, коли воно стало припікати, жаби трохи розлізлися по калюжах, канавах і кущах, ховаючись у холодку.

А в селі знявся справжній переполох. Голосили жінки, плакали з ляку малі діти, боячись вийти з подвір'я на вулицю, скрізь було повно жаб.

І тоді, мабуть, порадившись, сільське начальство послало в усі кінці села бригадирів та об'їждчиків на