Читати книгу - "Віннету І"

упав додолу. Потім із великими труднощами підвівся. Я вже приготувався було до бійки, бо думав, що Раттлєр битиметься. Але цього не трапилося. Він тільки загрозливо подивився на юного індіанця і з прокляттями пошкандибав назад до намету.

Віннету витерся, і на його обличчі застигла така ж нерухома маска, як у його батька: за цією маскою годі було відгадати, про щó він насправді думає.

— Інчу Чуна питає ще раз! — сказав вождь. — І це вже востаннє. Чи блідолиці готові сьогодні покинути долину?

— Ми не маємо права, — прозвучало у відповідь.

— Тоді ми підемо звідси. Відтепер між нами вже не панує мир.

Я зробив ще одну спробу порозумітися, але марно. Трійця рушила до своїх коней. Тоді з намету долинув голос Раттлєра:

— Їдьте геть звідси, червонопикі пси! А за удар в обличчя цей хлопець мені ще поплатиться!

Удесятеро швидше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на його стан, він вискочив із намету з рушницею і кинувся на Віннету. Юний індіанець на мить опинився без захисту. Куля могла влучити у нього, бо все відбувалося так миттєво, що він навіть не встиг відреагувати. Але тоді Клекі-Петра вигукнув:

— Геть, Віннету! Геть!

Водночас він вихопився поперед Віннету, щоби захистити його. Пролунав постріл. Клекі-Петра схопився за груди і похитнувся, і, кілька секунд постоявши хитаючись, він упав на землю. У цей момент упав додолу і Раттлєр, якого я вдарив кулаком з усієї сили. Аби завадити пострілу, я теж кинувся до нього, але не встиг. Почулися нажахані крики присутніх. Тільки обидва індіанці не видали жодного звуку. Вони стали на коліна біля свого друга, який пожертвував собою заради улюбленця, і уважно обстежили рану. Куля влучила у груди близько серця. Кров лилася потоком. Я теж підбіг до них. Клекі-Петра вже заплющив очі. Його обличчя з неймовірною швидкістю блідішало і видовжувалося.

— Візьми його голову собі на коліна, — попросив я Віннету. — Якщо він розплющить очі і побачить тебе, то йому буде легше помирати.

Віннету мовчки зробив так, як я сказав. На його обличчі не ворухнувся жоден м’яз, але він не відводив погляду від обличчя вмирущого. Тут Клекі-Петра поволі розплющив очі: він побачив обличчя Віннету над собою, і щаслива усмішка розгладила його риси.

— Віннету, мій сину, Віннету, — прошепотів він.

А потім його очі пошукали ще когось. Побачивши мене, він сказав німецькою:

— Залишіться з ним, будьте йому вірні, продовжіть мою роботу!

Він прохально підніс руку. Я взяв її своєю правицею і пообіцяв йому:

— Я зроблю це, так, я це зроблю!

Тут його погляд помутнішав, і він, уже слабшим голосом, проказав:

— Ось так і опадає мій листок, його таки обірвали, не тихо, не легко. Ось вона, остання мить. Остання покута. Так, як я і хотів. Боже, пробач, пробач! Пробач мені, змилуйся! Змилуйся! Я вже йду!

Він склав руки, з рани вихлюпнувся останній згусток крові, його голова відкинулася назад — і він помер!

Тепер я вже знав, щó саме спонукало його висповідатися переді мною — це було Боже провидіння, так він це назвав. Він хотів померти замість Віннету: як же миттєво здійснилося його бажання! Остання покута, яку він хотів здійснити, не забарилася. Бог — це любов, це великодушність, Бог не може злитися на того, хто покаявся.

Віннету поклав голову покійника у траву, повільно підвівся й запитально глянув на батька.

— Он там лежить убивця, я збив його з ніг. Він — ваш.

— Вогняна вода!

Лише такий короткий вигук вирвався з вуст вождя, але яким зневажливим він був!

— Я хочу стати вашим другом, вашим братом. Я піду з вами! — сказав я йому.

І тут він плюнув мені в обличчя.

— Нікчемний пес! Ти крадеш землю за гроші! Смердючий койот! Тільки спробуй піти за нами, й Інчу Чуна зітре тебе в порошок!

Якби хтось інший сказав мені таке, то я відповів би кулаками. То чому ж я стерпів це від нього? Може, я заслужив цього, бо вдерся на чужу територію? Про це я в той момент не подумав. А просто зреагував інстинктивно. Але, попри дану мерцеві обіцянку, я не зміг повторити щойно сказане.

Усі білі мовчки стояли, чекаючи на дії двох індіанців.

Але апачі більше навіть не дивилися в наш бік. Вони поклали тіло на коня й міцно прив’язали його. Потім самі вилізли на коней, поправили тіло, яке зсунулося додолу, і повільно поїхали геть. І жодного разу не озирнулися. Але це було набагато гірше, ніж якби вони відкрито погрожували нам найжахливішою смертю.

— Це було страшно, а може бути ще страшніше! — сказав Сем Гоукенс. — Але он там лежить негідник, який ще не отямився ні від вашого удару, ні від бренді! Що ми зробимо з ним?

Я не відповів. Сів на свого коня і поїхав геть. Мені треба було побути наодинці, щоби