Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

надходив із Самари. Днями про бажаність такого сценарію заявила Рада національної безпеки і оборони України.

Самохін виглядав розгубленим. Жодного відлуння з Білокам’яної у відповідь на завуальовану пропозицію Києва не надходило.

— Це питання вивчає українсько-російська робоча група, але її доповідь ще не завершено, — міністр для більшої переконливості додав басових нот у голосі. — З мого боку не зовсім коректно коментувати результати цієї роботи.

З виразом жалю і певного нерозуміння за цією метушнею спостерігали гості з Каспію — власники видобувних компаній. Один із них, колоритний чолов’яга на ім’я Валех, на прохання журналістів прокоментував ситуацію. Його спробували притиснути до стіни цитатою із загадкової фрази міністра про те, що Україна вже має три контракти про транспортування легкої нафти в західному напрямку. Більше того, якийсь із українських чиновників у кулуарах заявив, що наприкінці жовтня до терміналу «Південний» вже прибуде танкер із легкою каспійською нафтою, яку могли б прокачати з Одеси до Бродів, а звідти доправити на польські переробні заводи залізницею.

Валех говорив, жваво жестикулюючи. Здавалося, що його кучеряве волосся стає дибки, наелектризоване нервовою напругою.

— Покладіть на стіл умови, — казав він. — Має бути визначено тарифи, надано гарантії щодо безпеки транспортування сировини, недоторканності власності…

Азербайджанець пояснив, що до терміналу «Південний» уже надходить їхнє «чорне золото», воно прямує звичним маршрутом — танкерами до Босфору. Втім проект «Одеса — Броди — Гданськ» є перспективним, запевнив нафтовий магнат.

До закінчення обідньої перерви залишалося сорок хвилин. Євген вирішив трохи розім’ятись, оглянути славетний архітектурний ансамбль. Пройшов набережною, зробив кілька вдалих знімків і збирався вже повертатися до конференц-зали, коли помітив неподалік ювелірну ятку, навколо якої юрмилися туристи. Прицінився до бурштинового кольє, витягнув з гаманця долари — й раптом передумав. Його обличчя, яке щойно світилося радістю і завзяттям, потьмяніло, й він швидко, діловито попрямував назад до похмурої готичної будівлі.

Коли нарешті пізно ввечері Євген дістався додому на мобільному виявилося кілька пропущених дзвінків від Насті. Але дівчина марно сподівалася на відповідь. Прохолода в стосунках цієї пари виникла давно. Певно, звідтоді, коли Невінчана запропонувала Жені, зважаючи на його травму, перейти жити в тітчину квартиру на Льва Толстого. Мовляв, так легше буде і йому, і їй. Хлопець прочитав у тих словах образливу для себе жалісливість і непевність у його силах. Невінчана навіть висловила припущення, що йому варто було б оформити академвідпустку замість того, щоб готуватися до захисту диплома.

Попри всі прояви Настиної ініціативи, він навіть не попередив дівчину, коли має виписатися з дікарні. Жив на самоті, жахаючись безладу, який зчинив у колись бездоганно прибраному домі. У перші дні харчувався самою вівсянкою і ніяк не міг здолати відчуття кволості. Аби зайвий раз не підводитися, вмикав телевізор шваброю. Раз на день героїчно мив засохлий посуд. Призвичаївся працювати на комп’ютері, лежачи на дивані. Хоч як це було важко, але дипломну роботу захистив.

Кілька разів, спираючись на ціпок, Женя приходив до редакції. Христина з лукаво примруженими очима повідомила якось, що бачила Невінчану вдвох з Ростиславом Завадським у кінотеатрі та в філармонії. Цей старий парубок, давній помічник Бориса Шевченка, за свої тридцять п’ять років так нікого й не зігрів, а лише кохався в інтернеті. Євген вірив і не вірив байкам про нове захоплення Насті, але мимоволі потроху запалився ревнощами. Він звелів собі більше ніколи не згадувати про цю дівчину. Навіщо він цій солодкій чепурусі? Тепер ось ще й кульгатиме. У лиху годину він по-дурному пожартував, приплів до своїх хворих зв’язок дівочі почуття. А якесь бісеня підслухало те його парубоче вихваляння — і маєш!

Наступного ж дня Женя відзвітував про своє відрядження репортажем про «круглий стіл» у Гданську й подався на потяг до Херсона.

VIІ

Кожна дитина живе з відчуттям власного безсмертя. Цей дебілізм ембріона зберігається в ній років з двадцять із гаком. Таким був і він, Євген Чубенко, поки не подорослішав. Відчуття власної смертності виразніше окреслює людські обрії. Обкраяні обрії полковника у відставці Чубенка нагадували про себе в його кімнаті, наче торішній гербарій про квітуче літо. Тут ніби законсервовано останні хвилини перебування господаря. Досі стоїть запах його парфумів. Женя погладив пучками шипи вітрильника й наблизився до шафи, де лежали батькові щоденники. Їх було написано під час подорожі навчальним судном Херсонського мореплавного училища. Благенькі загальні зошити з блакитною палітуркою довірливо розкрили юнаку свої пожовклі сторінки. Він пробіг очима кілька рядків. Тато був романтиком і всією душею тягнувся до товаришів. Один із них, на ім’я Ілля, чимось просто причарував юнгу Володю Чубенка. Овва, виявляється, вони домовилися будь-що зустрітися через тридцять років. Ініціатором виступив якраз цей Ілько. Євген захопився читанням щоденника, від якого раптом відірвав дідусь, гукаючи обідати.

Молодший Чубенко зійшов з поїзда вранці. Ледь упізнав реконструйований вокзал. Здавалося, раніше тут не було стільки зелені. Навіть проспект Ушакова видавався якимсь інакшим. У повітрі не відчувалося того сірчаного присмаку, що у Києві, усе навколо було немовби нанизане на сонячні промені.

Двері йому відчинив дідусь, він розчулився до сліз, ледь побачив Євгена. Горе пригнуло старого донизу, колись елегантна сивина перетворилася на неохайні жовтаві пасма на вкритому коричневими плямами чолі. Операцію Микола Петрович переніс нормально, але його пожирала туга. Колись цікавий до всього життєлюб тепер цілими годинами сидів ні пари з вуст, і в його згаслих очах часто бриніла волога. Старий перестав читати газети. Він нагадував дерево, яке бездумно висмикнули й пересадили в інший ґрунт без надії, що воно прийметься в новому місці.

Мати з першого ж погляду визначила синову травму:

– І не сказав! Зовсім як батько…

Її відкрите, раніше завжди всміхнене обличчя псував вираз скорботи і відрази до життя. Їх із дідом обох замучило ходіння до прокуратури. Справу про вбивство гендиректора стивідорної фірми Володимира Чубенка ніяк не могли розкрити, її відклали у довгу шухляду.

Про Настю Євген говорити не бажав. Щоб розворушити його, Надія Миколаївна перейшла на іншу тему:

— Поїдеш у село?

У