Читати книгу - "Хроніки Південного"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте врешті я уривчастим голосом кажу: «А… ну… давай… то це сьогодні… а яка адреса… ну, твоя…». Однак Моніка поводилась просто, бодай говорити з нею легко, і вона сама мені майже допомогла спитати про те, чого я хотів.
Ось так! Я натягую футболку Chicago Bulls, стрибаю у свої бутси з червоної шкіри, і вперед. Біля самих дверей мама запитує:
— Куди зібрався?
— Маю справи, — кажу.
І тут починається.
— Ти граєш з дорослими чоловіками.
На мить я розгублююсь, але потім доходить, що вона побачила знимку в газеті.
— Хто тобі дозволів грати у команді з дорослими?
— Сам собі дозволів. Можу й граю.
— Я піду до тренера і по всьому.
— Можеш йти. Тоді я поїду грати у Німеччину, вони якраз запрошували.
— Ти хочеш закінчити життя інвалідом?
— А ти хочеш, щоб я ціле життя вдома сидів?
— Відвідуй які хоч заняття, але не травмуй себе.
— Хіба я травмувався? Може, мені й на вулицю не виходити, щоб не травмуватися? Може, і не їсти, щоб ножем не порізатися? Якби ходив до танцювального гуртка, чи був би здоровим? У них коліна за два роки дуба дають, а про гомілки взагалі мовчу. А уроки я роблю, навіть книжки читаю, тому не треба тут бла-бла. Усе, я — на двір.
І погнав. Але як я зараз піду до Моніки? Було таке почуття, що зараз можу піти тільки когось дубасити, а не на перше побачення з дівчиною. Правда, я не знаю, чи це справжнє побачення, але яка різниця. Голова просто кипить. Прикро, що я не можу нічого пояснити своїй матері. Не почнеш же пояснювати, що все залежить від твоєї фізичної форми: якщо постійно тренуватися, то навіть синців не залишається. Не почнеш же порівнювати з іншими видами спорту, бо вона все одно вважає, що в регбі всі тлумляться. Та й що з того? А у футболі всі кóпаються. В американському футболі всі у броні, виглядають, як середньовічні лицарі, а травм отримують не менше. А коли вони в шоломах, то й тлумляться головами як божевільні, а дурня від забиття жодний шолом не врятує. Але все це для неї не аргумент. Їй від цього ні холодно, ні жарко. Тому просто береш і йдеш. А що робити?
Я повернувся у під’їзд і подзвонив у двері Мінде.
— Слухай, можеш позичити плеєр зі спокійною музичкою?
— Та добре, але батарейки можуть довго не витримати.
На вулиці я включив плеєр, а там ніби спокійний музончик, але із якимось незрозумілим виттям, що нагадувало рюмсання моєї матері. Дивлюсь на касету — Enigma. Одну річ я бачив по MTV, і кліп непоганий був. Але таке виття мені не до душі. Іду, прокручую касету, один, другий кавалок зовсім нічого. Накручую кола по скверу, обсадженому березами, і міркую, як усе буде. Болить одне коліно, після змагань трошки кульгаю, але таким і має бути справжній чемпіон, тому це все справи не псує, тільки покращує.
Наближаюсь повільно до її дому, немов до залікового поля. Все це дуже схоже на гру — при русі в потрібному напрямку з’являлась якась тяга і передбачуваний тріумф. Ну, гаразд, бажаний. Думки теж стрибали — ось-ось все буде. Тільки ще одне коло обжену, і ще одне — і все. Головне, щоб м’язи не звело і дихалки вистачило. Тільки щоб заєць з кущів не вистрибнув і в ноги не вдарився… Цікаво, вона мене покликала просто так побазарити чи я їй сподобався? Але навіщо казала про те, що батьків немає, коли просто хотіла затишно побазарити? І чому так люб’язно зі мною говорила? Однак вона зі всіма поводилася просто і весело. Але це краще, ніж весь час мовчати, як деякі. Важко зрозуміти, що в тих дівок у голові. Ще візьме і скаже — тепер навчи мене танцювати.
Дзвоню у двері, вона відчиняє, усміхається. Я входжу весь напружений, як у дантиста. Краще сказати — у приватного дантиста, позаяк її хата, хоча й у багатоповерхівці, але все там, очевидно, не з базару, і куплялось не за талони двадцять років тому. Я взагалі не бачив такої меблі, навіть не знав, що можна хату обставити без «Зунди» і «Фреди»[12], важко уявити, що стіни можуть бути не оббиті дерев’яною вагонкою, і що в коридорі не висітимуть оленячі роги. А тут стіни без вагонки і без обоїв, а пофарбовані в однотонний колір. Чиста кімната мала шикарний вигляд. Одна справа, коли кімната пуста тому, що немає грошей, інша — коли немає зайвих речей, бо можеш собі дозволити не перевантажувати хату. Стоїть музичний центр з дисками, стіни чисті, не обвішані плакатами, тільки величезний кінь, пульверизатором нанесений на півстіни. Усе налаштовує на спокій, впевненість, але мені страшно сісти у фотель, ще забрудню. Моніка всаджує мене і йде до кухні. Вона спекла яблучний пиріг, а я вкотре лоханувся — не було навіть думки щось прихопити з собою. Хоча й часу не було подумати про це, коли почались такі розборки з матір’ю.
Вона повертається з пирогом і морозивом. Я пирогів з морозивом ще не куштував. Смак непоганий, але все блякне перед самою Монікою. Вона кладе морозиво і сідає так, що торкається своїм плечем мого. Я не можу думати більше ні про що, крім її плеча. Так здається, що довкола нічого більше й не існує, окрім того її плеча.
А вона без жодного напруження каже:
— То як ваші змагання? Важко було?
— Та ні, нічого там важкого, — говорю і по-дурному вишкіряюсь.
Таке відчуття, що повні штани щастя, бо ми перемогли. Насправді дуже тішить, що це наше перше побачення, а я щойно повернувся з медаллю. Комусь може здаватися, що мені ті медалі вішають через день. А коли ми в Едити вдома товклися на тій складеній газеті, то не було видно, що її цікавило, що ж там про мене пишуть. Щоб не показати зайвого інтересу, я переходжу на іншу тему.
— Тобі коні подобаються? —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.