Читати книгу - "Жінка в пісках"

і приклав носиком до рота. Почекав секунд із тридцять — дві чи три краплі зволожили кінчик язика. Сухе, наче промокальний папір, горло, роздратоване надією, почало конвульсивно стискатись.

Шукаючи води, чоловік навмання понишпорив навколо умивальника. З-поміж усіх хімічних сполук вода найпростіша. Її можна знайти будь-де — так само, як одноієнову монету в шухляді стола. О стривай, запахло водою! Таки справді, водою. Він зачерпнув з дна бака жменю мокрого піску й напхав ним рота. Його занудило, спазма скорчила живота. На очах виступили сльози, з рота бризнула жовч.

Головний біль давив на очі, як олов’яний козирок. Власне, пристрасть тільки скоротила відстань до загибелі. Раптом чоловік став навпочіпки й, мов собака, почав розгрібати пісок у сінях. На глибині одного ліктя пісок був почорнілим і вологим. Чоловік занурив обличчя в ямку, припав до її стінки гарячим лобом і вдихнув на повні груди. Подумав, що, може, пощастить: водень і кисень перетворяться на воду.

— От чорт, руки забруднив! — Стискаючи кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, чоловік обернувся до жінки.— Що ти собі думаєш? Невже справді ніде нема води?

Прикриваючи голі ноги, вона поворухнулась і тихо відповіла:

— Ні, нема...

— Нема?.. І ти обійдешся без неї? А для мене це питання життя чи смерті... Лайно собаче!.. Роби щось, якомога швидше! Прошу! Чуєш, я тебе прошу!

— Якщо візьмемось до роботи, то відразу...

— Гаразд, хай буде по-твоєму... Нема ради, здаюся...— Адже він не сардина й не хоче так здихати. Зрештою, капітулював не з власного бажання. А заради краплі води можна виконати й мавпячий танок.— Здаюсь, але чекати звичного часу, коли розвозять воду,— не збираюся... Кожному ясно, що при такій спразі не може бути й мови про якусь роботу... Спробуй негайно зв’язатися з селянами! Мабуть, і в самої в горлі пересохло?

— Як тільки почнемо роботу, вони побачать... Бо на пожежній вишці завжди хтось спостерігає у бінокль...

— На пожежній вишці?..

Кажуть, що відчути трагізм свого становища в’язня змушують не кам’яні стіни камери й залізні двері, а вічко, через яке за ним стежать. Приголомшений чоловік почав перебирати в думках усе, що довелося бачити раніше. Небо й пісок, розділені горизонтом... Де ж вона, та вишка? Важко уявити собі, що за ним слідкують, коли її звідси не видно.

— А ви гляньте з-за хати і тоді все зрозумієте...

Чоловік слухняно підняв із долівки лопату. Думати зараз про власну гідність було недоречно, це все одно, що прасувати брудну сорочку. Він вискочив швидко надвір, наче за ним гнались.

Пісок нагрівся, наче порожня сковорода на вогні. Від сліпучого блиску забило дух. Вітер приносив запах мила. Однак кожний крок наближав до води. Чоловік став під кручею з боку моря і глянув угору: справді, над краєм ями випинався маленький, як мізинець, чорний вершечок пожежної вишки, а на ньому мріло щось схоже на колючку,— мабуть, спостерігач. Невже його помітили? Напевне, давно чекали такої радісної хвилини.

Чоловік повернувся обличчям до тієї колючки і з усієї сили почав розмахувати лопатою, причому намагався тримати її так, щоб відбите від неї світло було видно якнайкраще... В глибині його очей розтікалася гаряча ртуть... Ну що та жінка робить? Краще б прийшла якомога швидше й допомогла...

Несподівано на землю впала холодна тінь, схожа на мокру хустину. Хмарина, завбільшки з листок, що її гнав по небу вітер, на мить закрила сонце. Ех, якби дощ пішов, тоді не треба було б здаватися... Наставив би руки й назбирав повні пригорщі води... Дощові струмки на віконних шибках... Водяні потоки, що спадають з ринв... Бризки дощу на асфальті...

Чоловік не встиг зрозуміти, чи йому сон сниться, чи марення справдилось, як раптом зачув поблизу шум. Опам’ятавшись, побачив, що опинився серед піщаної лавини. Метнувся під дах і притиснувся до стіни. Його кістки розм’якли, як у консервованої риби. Спрага бухала десь у скронях і її уламки розсипались темними плямами на поверхні свідомості.

Зціпивши зуби й приклавши руку до живота, чоловік насилу стримав напад нудоти.

Пролунав жінчин голос. Вона гукала комусь на кручі. Ледь-ледь розплющивши важкі повіки, чоловік глянув: знайомий старий, що привів його сюди, якраз спускав на мотузці відро. Вода!.. Нарешті прибула вода!.. Відро злегка перехилилось, і на піщаній стіні з’явилася пляма. Так, це була вода, справжнісінька вода!.. Чоловік закричав і, наче на крилах, полетів до неї.

Коли вже міг дотягтися до відра, то відштовхнув жінку убік і міцно схопив його обома руками. З поспіху забувши відв’язати мотузку, засунув голову у відро й почав ковтати воду, як насос. Потім перевів дух і знову припав до води. Коли втретє підвів голову, з його носа й рота бризнула вода — чоловік захлинувся. Коліна під ним зігнулись, очі заплющилися. Тепер відро обхопила жінка. Пила жадібно, як чоловік, у горлі в неї булькало так, наче вона сама перетворилася на шланг, і за мить води лишилася тільки половина.

Тоді жінка понесла відро до сіней, а старий потяг мотузку вгору. Запримітивши це, чоловік зірвався на ноги і, вчепившись за кінець мотузки, почав благати: