Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

і сказала:

– Олександре! Нам зовсім не по дорозі. Не по дорозі… – й одразу ж додала: – А можна я прийду до вас… якось… у гості? Ну тобто не до тебе, – схаменулась я, – а до твоєї мами… І до твого дідуся…

– Не можна! – гордо й ображено відповів Саша і додав: – Коли так!

Ось так… Кілька разів я заходила до університетської бібліотеки, де працювала Любов Бірадзе, щоб завести з нею бесіду про оперу. Але вона там завжди була заклопотана, вдавала, що мене зовсім не впізнає, і до того ж вона не співала в бібліотеці, як моя знайома жінка-провізор, а, навпаки, говорила сумним безбарвним голосом. І важко було повірити, що вона тоді, в Палаці культури текстильників, блискуча й пристрасна, могла викликати таке непідробне хвилювання цілого залу, ну, звичайно, крім свого дитятка Сашка…:

– Где ты, мое дитятко, дитятко любимое? Ты зачем покинула гнездышко родимое? В когти злому коршуну волей отдалася ты, мать, отца одних оставила, горем и бесчестием обездолила ты навек их!

Ото й усе… Палац культури текстильників згодом закрили, і там облаштувався Будинок політпросвіти. Текстильникам, напевне, опера була ні до чого… А політично освіченими зобов’язані були бути всі… На той час.

Я переїхала… Потім узагалі все змінилося… Чула, що Бірадзе, вся родина, на чолі з дідусем, виїхали спершу до Ізраїлю, а потім до Канади.

Обличчя їхні майже зовсім стерлися з моєї пам’яті, але я добре пам’ятаю її, Любові, голос, її дивовижне меццо-сопрано. І якби раптом колись доля знову нас звела, я б неодмінно впізнала її за голосом, звісно, лише в тому разі, якби вона співала. Бо скільки я потім дивилась і слухала оперу у виконанні кращих оперних світу – в білих шарфах і смокінгах, в оксамитових шатах і розкішних кринолінах, за участю гігантських симфонічних оркестрів, – такої щирості й чистоти звуку я не чула ніколи. І ніколи більше так відкрито, природно й абсолютно не контролюючи себе та свої емоції, не співпереживала.

А метелик? Той самий? Він куди подівся… Чи то я його загубила… Чи то хтось нишком поцупив з мого рукава десь у тролейбусі чи автобусі… А може, сам полетів… Усе ж таки потім почалася осінь.

Леді Чортополох

Земний свій шлях здолавши наполовину й обернувши погляд у минуле, я нарешті збагнула, що надія зустріти справжнього повноцінного лицаря, надія, котра з року в рік то підіймалася з попелу, то слабшала, врешті-решт офіційно заявила, що вона вмиває руки.

Я особисто лицарів бачила тільки в кіно. І там вони повсякчас билися, змагалися та воювали. А такий, щоб не бився та не воював, тобто геть не бійцівський лицар, трапився мені лише раз – у канадському мультику. І як на те, лицар той виявився якийсь некондиційний: маленький, негарний і лихий. Ще й сокира в нього стриміла з голови. Він зовсім не займався своїми прямими лицарськими обов’язками – не бився за вітчизну, не волочився за дамою серця, не шукав келих Грааля. Він просто вештався світом без діла, плів інтриги і робив усілякі дурниці. Із сокирою в голові. І не помічав узагалі тієї сокири. Звик, напевне.

Я ось іноді думаю: чому деякі чоловіки у нас такі лихі, заздрісні та невиховані? Може, причина цього – якраз оті невидимі для неозброєного ока сокири, що стримлять із їхніх голів? Сокири, до яких вони звикли…

* * *

Якось я зустрілася з подругами. А вони мені: мовляв, чого ти сумуєш, чого в печалі, ну просто як ота…

А я їм:

– О-о-о, нічого ви не розумієте, – кажу їм, – це я поки що сумую. А потім як зберу всі сили, та як повішу носа, та як затужу. І вже решту життя лишень журитимусь і журитимусь. А все тому, що хоч я вже й перевалила через серйозний віковий рубіж, лицаря в нашому краї нема й нема.

– Ну і нема, то й що, чи варто через таке побиватися, сумувати, тужити, а тим паче журитися, – заспокоювала мене добра моя подруга Надя.

– І вішати носа… – додала добра моя подруга Іра.

– Ну ось поглянь, – почала розповідати Надя. – Був у мене Антонов. Так? Двері до приміщення переді мною відчиняв? Відчиняв. Навіть коли мені не треба було туди. Під ліктик тримав? Тримав. Квіти оберемками? Дарував. Бився навіть через мене. Лицар, чи не так? Так.

А якось ми гуляли, і він свій піджак накинув мені на плечі. І тут нараз я-а-ак затрясеться все навколо. Адже в нас сейсмічно небезпечна зона. Ні, ну уявіть: пізній тихий прохолодний вечір. Ми гуляємо компанією. Сіли на лавку в парку. Навколо ліхтарі, світло крізь листя дражниться, грається… – ох, ця Надя – поет! – І тут усе навколо як почне ходити ходуном! Мостик через річку підстрибує, дерева налякано тріпотять, і лавка під нами як поїхала!.. А найстрашніше – ліхтарі раптом згасли і,