Читати книгу - "Перли і свині"

не обходило. Вони звиклися зі смертю, як проститутка з хронічним трипером. Прилітало декілька драконів. Прихопили пару возів з хрум-хрумом. «А на це падло ми дивитися не бажаємо», – заявив найстарший. Мажори на своїх металевих крилах пробували ув’язатися в бійку з драконом, але ті пообсмалювали їх полум’ям, і вони посипалися горіхами на землю. Весілля тривало. Почався період парування. Динозаври налазили одне на одного, пускали слиз, зліплювалися в клубки, харчали і гарчали від задоволення, деякі самки відразу відкладали яйця, їх пожирали в екстазі їхні самці. І це тривало майже два тижні. Рівно за два тижні Рита сказала, що вона вагітна. Над Панагією стояла тиша – чи то похоронна, чи то післявесільна. Рівно за два тижні мав відбутися публічний суд на злочинцем номер 1 – паном Біг Коком. Щоб не називати це стратою, жрець придумав хитрий хід: сказав, що це буде продовження весілля.

У центрі Панагії збудували велетенський поміст з різними затискачами і ремінцями. Затискач готувався для жертви, а ремінці повинні були утримувати ката, що ним мав бути троодон, зуби в якого крутилися, наче свердла. Іншим катам цю страту не дозволили. Елітарного борця за справедливість міг стратити лише йому подібний. Троодон – ящір не менше і не більше двох метрів, а важив усього п’ятдесят кілограмів. Він ходив на задніх ногах, мав довгий хвіст і трипалі лапи з кігтями, які були гостріші від кухонних ножів. Він свердлив зубами свою жертву і терзав дуже боляче кігтями, то витягуючи їх, як кішка, то ховаючи.

Отож закріпили Біг Кока в спеціальні затискачі, а ремінцями затягнули троодона, бо ця лукава тварюка могла дати дьору залежно від настрою. Народ зібрався для чергової веселухи. Всі жерли, курили, а от коли по живому почали розгризати Біг Кока і він верещав на весь майдан, динозаври в жаху заніміли: їдло випадало з рота, лайно – з прямої кишки. І всі, давлячись, кинулись урозтіч. З бідного Біг Кока летіла кривава стружка, тельбухи, печінка, а голова продовжувала волати про справедливість. Він не втихав ні на хвилину і продовжував кричати. Його сокамерники-колобки притихли і збилися докупи. Жах нарешті поселився і в Панагії. І поселили його люди. Через півгодини, коли все закінчилося, сміливіші пробралися на майдан, щоб полазити по кишенях задавлених у паніці жертв, їх хапали і відправляли у доменні печі. ГОЛОВНИЙ ЖРЕЦЬ І ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, розійшлися не на жарт. Перший розумів ціну життю і болю, другий був пеньок пеньком до цього випадку. І він замислився, яку з цього можна мати користь. Принц крові, опустивши додолу волошкові очі, сказав, що почалася нова епоха, яка приведе до нечуваних змін. Потім ні з того ні з сього зачитав Верлена і подався у свої апартаменти, чекаючи нас на гостину.

– Вони самі собі зробили прапор, – сказала Рита. – Мені вже не жаль їх, цих недоумків, яким Бог для чогось-таки подарував розум.

Розділ десятий
Падальщики

Падальщиками вони почали називатися з абрахамівського сленгу. Це була привілейована каста, що збирала трупи і спалювала на смітниках. Вони єдині не вживали хрум-хруму і працювали на таємну поліцію. Вони були худими, з вощаними обличчями, на яких яскраво світилися чорною смолою очі. Вони мали великі родини і годувалися з морських тварин, чимось подібних до іхтіозаврів. Для них єдиних були дозволені морські лови. Їх оминали навіть дракони, які нічого не боялися і лишали в спокої Панагію просто із-за своєї ліні. Падальщики були п’ятипалими, і ми десь прикидали у голові, що, можливо, від них ми і пішли. Вони не вживали рослинну їжу, а лише м’ясо іхтіозаврів, завжди ходили понурі, з опущеними головами, чимось віддалено нагадуючи саламандр. Тільки саламандри не боялися вогню, а ці були ближче до води. Поклонялися вони своєму ідолові, що нагадував велетенського коропа, тільки з ногами. Взагалі це була найзагадковіша верства населення Панагії. Те, що вони шпигуни, знали всі, і тільки після страти Біг Кока їх почали сторонитися. Після всього цього почалося полювання на отруйниць. Це лягло на плечі падальщиків. Сановники, як звичайно, поховали голови в черева і чекали, чим цей концерт закінчиться. Пані Зіль Жіль, напудрившись, ходила, кокетливо поводила очима і розпитувала, як там, чи впіймали чергову відьму? Якщо когось ловили, вона щиро схвалювала вирок. Завдяки своїм зв’язкам, знайомствам і нахабній, як у китайської свині, поведінці вона лишалася на волі. Але треба було знати Абрахама Лі, який затаїв на неї злобу і при першій же нагоді запросив до себе на гостини: її і кілька сановників. Тут її і піймали, прямо вам можу сказати.

– Люди помирають не від зла, а від невміння ним користуватися, – підбив свої роздуми Принц крові. – Воно давно прийшло до нас, пане, просто ми закривали на це очі. Це не мільтонівський рай, мушу вам зазначити.

Пані Зіль Жіль прив’язали до великого стовпа на майдані, і кожен бажаючий мав відрізати шматочок живої плоті від відьми та отруйниці. Верещала вона тиждень. Нарешті затихла, і від неї лишився один гидотний кістяк, як у велетенської курки. Падальщики швидко, тихо, наче тіні, підійшли і забрали кістки. Пан Жюль образився на короля, за що був позбавлений привілеїв ката, а цієї посади удостоїли Аскарида Боба. І той відмінив узагалі інститут падальщиків, що потрапив під його юрисдикцію.

Абрахам Лі тепер сидів по праву руку короля і давав поради. Король радісно бив крокодилячим хвостом. Нарешті ми удостоїлися аудієнції. Абрахам Лі щось швидко зашепотів на вухо королю, а він від захвату заплескав хвостом і вилупився на Риту.

– О Зелена Квітко… – Абрахам Лі дав йому стусана в бік. Король прокашлявся і звернувся по-інакшому: – О жінко, на яку впала тінь Вогненного! Дозволь мені привітати тебе у цій скромній оселі.

– Нічого собі