Читати книгу - "Перли і свині"

скромна, – спокійно відповіла Рита. – Три Харківських райони разом з Троєщиною влізуть…

Абрахам Лі вишкірив зуби. Завертів білками очей, показуючи: правильно, мовляв, поводишся з цим недоумком. Принаймні, на його чолі читалося: я скоро буду королем.

Рита не звернула уваги і запитала, що потрібно королю від її скромної особи.

– Зелена квітка, – проспівав король, б’ючи хвостом у різні боки так, що Абрахама Лі здуло з його місця, як це невдовзі й підтвердилося.

Коли я сказав королю, що самі не знаємо, де вона знаходиться, він розрюмсався, як мале дитя. Його хвіст ляснув по писку Абрахама Лі. Той, у свою чергу, заходився лупцювати виводок своїх хлопчиків-саламандр, а далі видали указ, щоб відправити нас до падальщиків і тримати доти, поки ми не признаємося, де ця зелена квітка. Нас взяли під варту і повели, як двох злочинців. Попереду була зустріч з Бобом Аскаридом, яка нічого не віщувала хорошого.

Нас розвели по різних камерах. Боб Аскарид довго не став домагатися Рити, а просто хотів зґвалтувати її на очах німих, як тіні, падальщиків. Але найстарший виставив руку п’ятірнею вперед, і Аскарид Боб сповз. Значить, закон тут ще діяв, хоча, власне, ця саламандра робила так, напевне, з іншої причини: така процедура в допити не входила. Аскарид якось обм’як, як слоновий член, сентиментальний блиск убивці загорівся віддаленими маячками. Я ж сидів, обхопивши голову, в норі і гадав, що може означати зелена квітка. Треба сказати, що містик і теолог з мене був аж ніякий. Моє – це пограти в покер, двадцять одне… Та і до секти Лі я пристав з авантюри, хоча був віруючою людиною, цього у мене нікому не відібрати. Так пройшла ніч. На порозі моєї камери стояв сам Абрахам Лі.

– Твоя красуня заговорила. Я так і знав, що це трансцендентальні штуки. Можеш гуляти разом з нею, доки вона не роздуплиться, землячок, хе-хе-хе.

Я заїхав йому по харі. Потім – з усього маху – по яйцях, на прощання копнув у гузно. Так ми отримали знову свободу. Не знаю, чи клопотався про нас Принц крові, але він мудро сказав:

– Могло бути гірше.

З того дня за нами шастали падальщики. Чим би ми не займалися, що б ми не робили, вони виринали, як тінь. Я притулявся до живота Рити, слухаючи, як там б’ється нове життя. І ніколи ще не був таким щасливим і нещасним одночасно. Рита мовчала щодо зеленої квітки; я дивився їй в очі і вірив, що все буде добре. А добре поки, що було в очах падальщиків, котрі світилися вдень і вночі. Вони сиділи в кущах, вигрібних ямах, висіли над нами, коли ми займалися коханням, мочилися. Вони навіть рахували кількість крупинок нашого калу, бо нічого не пропускали. Однієї ночі я прокинувся від нестерпного болю в голові. Я підняв очі і побачив падальщика, що намагався засунути мені у тім’я якусь блискучу штуковину. Наразі він вибачився і зник. Я поділився подією з Ритою. І ми прийшли до висновку, що нам намагалися сканувати мізки, але Рита і тут знайшлася: вона заявила, що зелена квітка з’являється лише з доброї волі, інакше нічого не буде. Навіть мені вона нічого не говорила, а я не наполягав. Кау-Кау сказав:

– Незнаючі завжди прозрівають.

Контроль почав посилюватися, коли у Рити з’явилися ознаки вагітності. Падальщики нишпорили, з переляком пропонуючи послуги, бо вони не знають, як народжуються дитята ссавців. Звісно, брехали: вони, як і я, тільки з різних причин, боялися за життя Рити. Рита, зараза, була ледь не подвійною тінню. Приходив Ізраїль Бек і щиро бажав народження дитини, а там ми, наша партія, постоїть за неї, і взагалі, приставайте до нас, інакше вам гаплик. Чорні тіні падальщиків снували містом, з поверху на поверх, винюхуючи новини, і все стосувалося нас і наших контактів. Коло вужчало, загроза бути забитим просто неба висіла просто того ж неба. Не інакше, потрібна була розв’язка, але тут несподівано помер король. Він удавився хрум-хрумом, і всі грішили на Абрахама Лі. Чим більше ми жили серед динозаврів, тим більше у них прорізалися людські якості: ненависть, любов, страх, страх перед смертю і страх перед їхнім божеством. Тому країна Панагія впала в депресивний траур. Порожні вулиці розмітав вітер, темні вікна будинків, темна кришталева башта. Від цього робилося моторошно.

Розділ одинадцятий
Король помер! Нехай живе король!

Рано чи пізно хтось помиляється, як і помирає, і народжується. Уявіть собі площину в сто гектарів з червоного мармуру, засіяного квітами. Серед цих квітів, посеред цієї велетенської плити стояла труна з тлінними останками ТОГО, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ. Наразі він усім під носа тицьнув дулю і відправився у свій динозаврячий рай чи пекло. Народу зібралося неміряно. Дехто вважав квіти за хрум-хрум і запихав до рота, за що отримував алебардою по хребтині. Після промов і церемоній труну потягнули на велику гору з діючим вулканом, і, під оплески, останки ТОГО, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, шугонули у попіл і магму. І знову був тиждень хрум-хруму, п’янок, злягання і гуляння. І під цю катавасію Абрахам Лі зайняв трон. Відтепер усі носили одяг, започаткований новим королем, говорили на «абрахамівці», і все було підконтрольне королю, навіть жрецький храм. Що дуже не сподобалося Ізраїлю Беку. Падальщики мовчали, тримаючись автономії. Але король зібрав біля себе ціле військо, а ще більше інженерів, які майстрували якісь штуки, що їх дуже боялися жрець, Ізраїль Бек, а решта пороззявляла роти і чекала, чим усе закінчиться. Колобків страчували по суботах, по десятку за раз. Вони покірно йшли у доменні печі, не зронивши й слова. Опозиція, вірніше її частина, була зруйнована. Лишився жрець з досить міцним впливом