Читати книгу - "Скалаки"

обношена, сорочка груба. Смагляве обличчя схудло, темних кучерів, що вились над високим чолом, давно вже не торкалися ножиці.

На Мартинівському хуторі багато дечого змінилося. Лихоліття принесло сюди велике горе. Хвороба й нужда звели в могилу старого свекра. А тепер у темній хаті, на тій самій постелі, на якій він помер, лежала тяжко хвора господиня. Біля ліжка стояла її дочка, бліда, схудла, й дивилася чорними, мутними від безсонних ночей очима на нещасну матір. Жінка важко дихала. Час од часу дівчина виглядала у вікно на дорогу під березняком або втішала малого братика, що сидів у кутку біля печі. Бідолашне хлоп’я! Колись було таке опецькувате, з товстенькими ручками й ніжками, червонощоке, а тепер цупка сорочечка прикривала зсохле, кощаве тіло. Хлопчик тихо плакав і жалібно просив:

— Франтіно, дай хліба, я їсти хочу!

Та зморена дівчина не мала нічого, крім слів утіхи:

— Цить, мій маленький, цить! Скоро прийде Єнік, принесе від ртинського дядька хліба. Почекай іще трошки!

— Та ти весь час так кажеш, а мені їсти дуже хочеться...

«Мені теж», — могла б відказати сестра, але вона знову стала втішати малого.

Єнік, про якого говорила Франтіна, був її наречений. Він іще змалку лишився сиротою, а підданці-сироти мусили служити в панському дворі аж до повноліття. Пани брали їх під опіку — для власного ж зиску. Адже вони ставали власністю панів.

Єнік теж працював у панському дворі. Йому було вже двадцять два роки, він збирався оженитись і думав іти в прийми на Мартинівський хутір. Франтінина мати давно погодилась, але суворий економ, щоб не втрачати доброго робітника, не давав дозволу.

Єнік прочув, що старий господар помер і що на хуторі велика скрута, але на похорон прийти не зміг: у дворі саме ставили нову комору, й він возив дерево. Але хлопець знав, як бідує удовина сім’я, й у неділю втік. Тих харчів, що він приніс із собою, вистачило ненадовго, сусіди з села вже не могли нічим помогти, і Єнік подався до Ртині, де в хазяйки був багатий родич, вольний селянин Нівлт[23]. Він і раніше потроху зарятовував удову збіжжям та борошном; був то чоловік статечний, помагав людям і в своєму селі, й в околиці, скільки змоги було. От звідти й чекала Франтіна помочі. Єнік, бачачи нещастя своєї коханої та її рідних, забув і про двір, і про свою службу. Вже третій день минув, як він господарював на хуторі, дбаючи про всіх, наче батько.

Хлоп’я перестало плакати: до хати ввійшов довгожданий Єнік. Малюк зрадів, побачивши в його руках клуночок. Франтіна підбігла й привітала милого. Потім зиркнула в вікно, на подвір’я, де стояв візок. Він був порожній.

— Оце й усе?..— протягло спитала вона.

— Усе... На кілька день вистачить, а там уже як бог дасть.— І, розв’язавши клуночок, поклав на стіл два буханці чорного, вівсяного з висівками хліба. Хлоп’я жадібно вчепилося в одрізаний йому окраєць.

— А оце мамі,— Єнік витяг із кишені торбинку темного борошна.

Франтіна зразу ж викресала вогню, розпалила піч і поставила горщика з водою, зварити слабій матері якусь юшку, а сама зі смаком узялася до шматка чорного хліба.

— А ти їв, Єніку? — дбайливо спитала вона.

— Та нехай пізніше, мене там нагодували. Ой боже, що воно буде... Біля луцького млина стоїть цілий натовп люду, просять, благають мірошника, щоб продав їм хоч якого посліду або висівок. А той кровопивець продає їм за велику ціну пилюку, зметену в млині.

— А в Рихетського вже теж кінчається?

— Ще б пак ні! Поки міг, помагав усім. О, то добрий чоловік, мудрий. Отакого б до панських гамазеїв поставити!

— Адже ж стара княгиня звеліла відчинити їх і давати людям хліб у позичку.

— Та вона то звеліла, але ж управитель із писарями роблять як самі хочуть. А що буде, як молодий князь стане господарем!

— Молодий князь?

— Еге ж: цього року, по жнивах. У дворі казали.

— У дворі... Господи, Єніку, ти вже так давно звідти...

Франтіна не встигла доказати. Знадвору почулися кроки, й у світлицю ввійшли війт із коншелом[24] із ближнього села, а за ними панський дозорець. Війт і коншел привіталися, поглянули на слабу жінку, на Єніка, потім один на одного, ніби не знаючи, кому починати. Зрештою війт зсунув шапку на потилицю, пошкрябав за вухом, відкашлявся якось несміло й промовив:

— Ага, ти тут... А тебе шукають,— і оглянувся на дозорця.

— Ходімо зі мною,— грубо сказав той.

Франтіна аж здригнулася.

— Мене тут більше потребують, ніж у дворі,— відмагався Єнік.