Читати книгу - "Вітри сподівань"

вискочив гарно одягнений панич, та не встиг він сховатися, як постріл звалив його на землю. На краю галявини з’явився якийсь чолов’яга, на вигляд розбійник, побачив, що куля зробила свою справу, задоволено вигукнув і зник у напрямку шляху. А на шляху чулися жіночі жалібні крики та плач. Тільки зараз Іван пожалкував, що не мав із собою зброї, окрім звичайного ножа, і сидів, прислухаючись, що буде далі. Та коли від шляху почулися вже не плач, а моління про помилування і зловтішні чоловічі голоси, він не витримав. Залишивши Багряного в прихистку, кинувся до забитого панича, забрав у нього шаблю й мушкета і подався до шляху, сторожко оглядаючись навкруг. Побіля шляху стояла панська коляса під чотирма кіньми, а з неї викидали якісь речі двоє грабіжників. Третій стояв поряд, тримаючи оголену шаблю, загрожуючи нею панянкам, які застигли перед ним на колінах, тримаючи голови в покорі. Ніхто не помітив, як Іван легким бігом беззвучно опинився поряд з грабіжниками. Один з них раптом побачив Івана і застиг з роззявленим ротом та коробом у руках, видавивши з себе якийсь загрозливий покрик. Той, що стояв із шаблею побіля панянок, повернувся в бік Івана і порухом руки хотів відбитися від нападу, але від разючого удару Івана звалився, немов сніп.

Панянки все ще стояли на колінах головами донизу і почули тільки глухе гупання тіла забитого їхнього ката. Не второпавши, що скоїлось, вони заверещали так, що в одного грабіжника вивалився з рук короб і гепнув його по ногах. Він заволав від болю та переляку від побаченого, а його поплічник кинув торбу і, завивши з жаху, пустився навтіки, аж п’яти заблищали. Іван підбіг до того, що звалив собі на ноги короба, бо побачив, як його рука потягнулася до пістоля, але не встигла і висмикнути його з-за череса, як Іванова шабля випередила його наміри. Огледівши місце події, Іван підійшов до заціпенілих панянок і кінцем шаблі перерізав сиром’ятину, якою в них були пов’язані за спиною руки. Від несподіванки вони обидві попадали лицем вниз і витискували з себе якесь схлипування, не зовсім схоже на жіночий плач. Іван підняв одну з них, роблячи спроби поставити на ноги, але вони в неї підкошувалися, і він несподівано навіть для самого себе вигукнув:

— Проше, пані, тримати ноги, скоріш до дома!

Пані почала приходити до тями, а за нею і її служка, як здогадався Іван. Служка зараз же кинулась до своєї пані і повела її до коляси. Іван зрозумів, що тут він поки що не потрібний, і заспішив на галявину дізнатися про стан того пана, що в нього палили з пістоля. Піднявши його з землі, побачив, що пан уже віддав Богу душу і, зваливши важке тіло на спину, заспішив до шляху. З розчинених дверцят карети виглядала служка і, коли побачила, що Іван несе закривавлене тіло пана, злякано заховалася всередину. Поклавши ношу побіля карети, Іван швидко оглянув коней, які при наближенні до них схвильовано косили на нього очима. Упряж була непошкодженою, і, повернувшись у кущі, Іван забрав свого Багряного та прив’язав позаду карети. Заглянув усередину карети і, побачивши, що пані все ще не при собі, запитав служку, яка перелякано дивилась на нього:

— Куди єхац?

Та махнула невизначено рукою, не проронивши ані слова. Поклавши тіло пана позад місця візничого, Іван, взявши віжки, вйокнув на коней, і вони зрушили з місця. І вчасно. Збоку почулися тупіт коней та погрозливі крики. На шлях навперейми вискочило декілька вершників з пістолями в руках. Зрозумівши, що спасіння тільки у скорій втечі, Іван піддав батогом по крупах коней, і вони понеслися, набираючи швидкість.

Декілька вершників, що вискочили на шлях, побачили, що на них щодуху несеться карета під чотирма кіньми, і звернули зі шляху. Та серед них виявився і відчайдух, який спрямував свого коня навстріч, та віжки тримав не звичайний візничий — і Іван, піднявшись на ногах, без промаху «всадив» кулю в цього сміливця. Кінь забитого, відчувши себе вільним від свого володаря, звернув убік, і карета пронеслася повз нього. Позаду почулися постріли та перелякане іржання коня.

Іван поглянув назад і побачив, що переслідувачі зупинились, а Багряний слухняно чвалає за каретою. Попереду замигтіли будиночки, і незабаром карета вкотилася в якесь містечко. Натягнувши віжки, Іван зупинився на майдані побіля невеликого костьолу. Зістрибнувши з підніжки, примотав віжки до стовпа, який і стояв тут для того, щоб прив’язувати до нього вози та карети. Широко відчинив дверцята карети і, побачивши, що обидві пані вже отямилися, мовив, роблячи рукою запрошення:

— Проше, панночки, на вільне повітря!..

Служка простягнула руку до Івана, і він допоміг їй зійти сходинками на землю, а тоді вони вдвох, ставши з боків побіля дверцят, допомогли зійти вниз блідій, немов полотно, пані. Вона роззирнулась навкруг і з якоюсь пересторогою запитала:

— Мій Бронко докад подетіся од мене?

Служка стояла, понуро опустивши голову, а Іван зрозумів, що доведеться йому говорити правду про її чоловіка. Він узяв її під руку і, підвівши до місця візничого та вантажу, кивнувши головою в бік покійника, відійшов назад. Зрозумівши, що її Бронек лежить мертвий, вона заголосила з невимовною тугою за любим їй мужем. Зачувши голосіння пані, на майдан почали збиратися люди, а до неї підійшов ксьондз і, заспокійливо взявши її за плечі, відвів подалі від карети. Двоє дужих хлопців опустили пана Бронека на землю, а потім поклали до однокінки, яка під’їхала невдовзі. Осміліла служка наказала Іванові їхати каретою за ними до обійстя. Весь люд, що зібрався, зупинився побіля садиби з двоповерховим кам’яним будинком і високим муром. Відчинилася залізна брама, і звідти миттю вийшли дворові побігачі, один з них узяв провідного коня за вузду і, кивнувши Івану головою, аби той залишався на місці візничого, повів карету в глибину двору до стайні.

Іван чув, як у дворі