Читати книгу - "Вітри сподівань"

заголосили люди, оплакуючи смерть пана, а коли карета зупинилась, він із сумом поплескав по крупові одного з коней та заходився одв’язувати свого Багряного, аби їхати далі у своїх справах.

В обійстя набилося люду, бо, вочевидь, пан був значущою людиною, й Іван, не привертаючи до себе уваги, повів Багряного до воріт. Вже побіля воріт його зупинила служниця і, залопотівши щось, махнула рукою, щоби Іван прямував за нею. Знову повернулися до стайні, і наймичка, сказавши, щоб Іван залишив коня при стайні, запросила його йти за нею. Опинилися побіля невеличкого кам’яного будиночка. Служниця голосно промовила:

— Проше пана, лаштуйтесь до ютра, вєчєряті тутзє!

Поспішати не було куди, і він поволі пішов подивитися, як конюх облаштував його Багряного. Той якраз порався з виїзними кіньми з панської карети, й Іван, назвавшися Стасом, запропонував підносити воду з криниці, зруб якої виднівся на причілку конюшні. Конюх радо кивнув головою і кинув на ходу, не перестаючи очищати голінки коня від багнюки:

— Штефан назвисько маю.

До вечері впорались зі Штефаном з усією роботою, та найважче було порядкувати побіля заплямованої кров’ю карети. Штефан попрохав зробити це Івану і, коли закінчили обмивати, із вдячністю поплескуючи по плечу, мовив:

— Дзенкую, Стасе! Лячно мені було!

Незабаром прийшла служниця Сташка, як її назвав конюх, і повідомила:

— Вечером всі побіля пана Бронека, канонік заказані праца!

Нові знайомі обмили один одного від бруду і заспішили до панського будинку, де отець канонік відспіває загиблого Бронека.

Три дні Іван пробув у Дралєвських, допомагаючи в панських клопотах. Їздив зі слугами на пошук тіл забитого візничого та супровідного на тому нещасливому виїзді до рідні пані Павліни, знайшли та поховали з честю, відповідно до католицького обряду.

На четвертий день слуги прийшли проводити Івана до старого Генрика Дралєвського, який чекав на нього у себе в будинку. Старий Дралєвський вигляд мав молодцюватий, але було видно, що події останніх днів підкосили його здоров’я. В довгій розмові він розпитав про смерть сина, Івану довелось прикрашати обставини останніх хвилин життя його сина. Далі розмова пішла про Іванове життя, і він впевнено розповів про життя Стаса, який був слугою у панів Важинських у Бондижі під Замостям. Іван відчув, що розмовою пан Генрик залишився задоволений, і наприкінці звернувся до пана з проханням залишити їхню садибу та їхати до Варшави, де він сподівається влаштувати своє життя як фахівець з верхових коней. Пан Генрик доброзичливо кивнув головою і мовив, що завтра він усе вирішить по-доброму.

Після вечірнього облаштування стайні та доглядання коней Іван зі Штефаном полягали на траву побіля криниці, і Штефан несподівано сказав:

— Стасе, а пан наказав пильно оглянути збрую і сідло на твоєму Багряному.

Іван замислився, а тоді ніби знехотя запитав:

— То і що ти там угледів на моєму Багряному?

Штефан хитрувато посміхнувся і задоволено відповів:

— А що було глядіти? Збруя польська, і сідло на наш лад, а кінь у тебе добрий, панський…

Через якийсь час, помовчавши, додав:

— Пана бере сумнів, ти ж русин…

— Русин. То й що? Я з малолітства при Важинських, бо сиротою лишився, а вони мене прихистили, — сумно відказав Іван, і обоє замовкли.

Другого дня пан Генрик робив огляд обійстя після кількаденної перерви і сам підійшов до Івана, який саме порядкував коло верхового жеребця.

— Стасе, застоялись мої верхові, час уже прогнати їм кров… А ти відклади дорогу до Варшави, у мене пропало двоє гарних помагачів, а коні мають потребу в людських руках… — сумно мовив пан, дивлячись поверх голови Івана.

Від цих слів Іван внутрішньо напружився, гарячково думаючи, як йому відповісти.

— Воно можна було б, заробіток мені он як потрібен. Уже багато часу, як панів моїх не стало, нікому дбати за мене, — відповів Іван і перехрестився, бо згадав небіжчиків.

— Добже, добже, зайди вечором до мене, говорити будемо! — сказав пан і пішов далі оглядати свої маєтності.

Увечері пан був привітнішим, ніж того разу, і за догляд за двома верховими кіньми, та ще при нагоді бути візничим під час вояжів каретою, призначив платню в чотири злотих на місяць. Почувши це, Іван вдячно став на коліна і подякував панові Генрику, а той, підвівшись, поклав руку на схилену Іванову голову і розчулено мовив:

— Ти заслужив таку мою благість, не кинув сина на поталу вбивцям і синову жону врятував… не зобиджу такого хлопа.

Вранці Іван уже осідлав панського верхового коня Камертона і виїхав на ньому в бік прилуки, не підганяючи його зірватися на чвал, хоч він і робив спроби відчути лет стрімкого бігу опісля застою. Сонце наразі тільки виглянуло з-під ближнього гаю, і стояв чудовий ранок, який обіцяв погожу днину. З гайків доносилися запізнілі солов’їні співи, про себе також заявляли безліч голосів інших птахів, та коли-не-коли чулося кування зозулі.

В чудовій місцині стояло обійстя Дралєвських, і, від’їхавши на значну відстань, Іван оглянувся, а примітивши якесь узвишшя, піднявся на нього і почав розглядатися. Вловив себе на думці, що він чужий у