Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

чекатиме. Тому Клаудія вигадала, що їй треба до стоматолога. Почала вдавано кривитися, мовляв, уночі так жахливо розболівся зуб. Дехто навіть поспівчував. Агата теж повірила.

— Клаудії треба було піти до лікаря, — пояснила Агата замість привітання. — Сьогодні я замість неї, можна?

Вона трохи хвилювалася, щоб Магдина мама не второпала, що такий стан справ їй не лише не заважає, а навпаки, Агата з радістю позбулася б ще й Зоськи. Тобто залишилася би без конкуренток. Може, колись та вдасться, хтозна? Але поки що дівчина не усвідомлювала, що вона просто ревнує.

— Звичайно, заходь, — жінка всміхнулася й запросила її додому.

— Я мешкаю навпроти. Мені до вас найближче, — увесь час виправдовувалася Агата, хоча ніхто від неї цього не вимагав. Вона говорила більше, ніж треба, і сама це розуміла.

Роззулася й увійшла до вітальні.

— Як вона почувається?

— Без змін, але мені здається, що вона на тебе чекає.

Агата рада була це почути.

— То я піду до неї.

У кімнаті Магди панував якийсь особливий запах, ледь солодкуватий. Агата ввійшла тихо, обережно причинила за собою двері й глянула на обличчя дівчини. Було начебто позбавлене виразу, проте вона помітила на ньому спокій, спокійне очікування того, що має статися.

Підійшла ближче і з певним перестрахом торкнулася її руки. Долоня була прохолодна, але не зимна.

— Привіт, — прошепотіла. — Почитаємо?

Книжка лежала на столику, замість закладки була кольорова рекламка. Агата сіла на стільці, кахикнула й почала читати:

Коли хлопцеві виповнилося шість років, батьки подарували йому гарненький ранець, багато зошитів, книжок та інших дрібничок, що відрізняють дитину від дорослого. Награвшись уже своїми подарунками, він дозволив мамі знову запакувати все до ранця. З-поміж численних цікавих ігор того дня він не запам’ятав особливих слів, сказаних дорослими: «Невдовзі підеш до школи».

Він уявляв собі, що школа — це щось на зразок кінотеатру, цирку чи луна-парку, тож не заперечив, коли мама одного сонячного ранку наприкінці літа вбрала його у святковий одяг і відвела до будинку, де він більше не був маленьким принцом, бо просторими коридорами гасали такі самі малі принци й принцеси. Зате дорослих, які могли виконувати їхні забаганки, було дуже мало.

Агата зупинилася й глянула на Магду. Їй здавалося, що обличчя дівчини набуло трохи іншого виразу, на ньому з’явилася ледь помітна усмішка, а щоки трішечки порожевіли.

— Школа… Спочатку завжди здається, що все буде класно. Ідеш до гімназії, пишаєшся, що ти вже доросла. А тоді виявляється, що це все брехня. Школа нічого у твоєму житті не змінює. І нікого, хто б тебе зрозумів, ти там не знайдеш. Усі або страшенно пихаті, або такі ідіоти, що навіть час марнувати на них шкода. Займаються своїми справами, немає з ким поговорити, бо ніхто тебе не розуміє. Ходять задерши кирпу й помічають тебе лише тоді, коли не зроблять домашки з математики. З тобою теж так було? — вона знову глянула на Магду. — Щось мені видається, що ти не розумієш, про що я. Ти здаєшся такою, наче з усіма дружила, усі тебе любили й ти ніколи не зазнала зневаги. Або байдужості, а це ще гірше. Я маю рацію? Авжеж, я знаю, що так. Ти собі думаєш: і про що вона, власне, плете? Адже будь із ким можна порозумітися. Але не кожен хоче порозумітися з тобою. Зрештою, неправда. Не хочу я ні з ким розумітися. Чхати мені на всіх. Я зневажаю це стадо павіанів. Усіх разом і кожного зокрема. І вчителі анітрохи не кращі. Якби я могла, то помінялася б з тобою місцями. Віддала б тобі моє засране життя. Твоє, певне, мало якийсь сенс… Мені справді дуже прикро.

У «Золотих Терасах» справді круто. Дівчата купують, що заманеться: парфуми, одяг… Ідуть обідати до «Вікінга», а потім до кондитерської. Клаудія почувається просто чудово! Так, їй подобається мати гроші! Це так легко! Дівчата впали в око якимсь хлопцям. Ті тиняються за ними, ніби й нічого, але раз по раз позирають, перемовляються, а тоді навпростець питають, чи не підуть вони з ними до кіно?

— Кіно? Ну певне, чом би й ні? — байдуже відповідають дівчата.

Хлопці ставлять їм кіно, усе так класно, хоча на попкорн уже грошей пошкодували. А завтра? Може, до «Аркадії»?

Дощовий жовтневий ранок. Зося дивиться крізь вікно й здригається. Думка про школу неприємна, наче контрольна з фізики. Так, вона теж не любить фізики. Кілька хвилин навіть роздумує, чи не прикинутися хворою, залишитися вдома, влаштувати собі вихідний. Класна ідея, проте Зося з огидою її відкидає. І не тому, що вона не змогла би пояснити відсутності. Зося хоче зустрітися з Агатою! Довідатися, як було вчора, чи чогось, бува, не сталося, і чи Агата не проти читати два дні підряд, бо якщо вона не хоче, то Зося якраз має час.

— Схоже, що ми залишилися з тобою вдвох… — каже вона, коли Агата розповідає про вчорашній день.

— А тобі це заважає? — шорстко питає Агата.

Зося лише знизує плечима.

— Їй із нами не по дорозі, — сухо заявляє Агата. — Позбудьмося її, вона однаково весь час ухилятиметься.

Зося цілковито з нею згодна.

— А ми? Нам із тобою по дорозі? — несміливо питає вона.

— Та вже ж краще, ніж із нею.

Учителька прийшла запитати, чи Клаудія зібрала й сплатила до банку гроші. Дивно, але зі збором грошей, як і з банком, не було жодних проблем. Лише коли Беата Крупа попрохала квитанцію про підтвердження переказу, виявилося, що її немає. А Клаудія заніміла.

— Ой, мені в банку не дали… — вона здавалася щиро засмученою.

— Як це: не дали?! Вони зобов’язані дати підтвердження! — розхвилювалася класна керівничка. — Адже в нас