Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

розпука не

знищила її завзяття - вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе

звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман

разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.

- Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком, - плакала вона

над Миколкою, пригортаючи його до лона, - так ліпше я сама понесу тебе

з собою на той світ!

А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята,

гукає до неї та сміється... Сміялася й матір, радіючи на дитину, але

очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому

сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину

в холодні хвилі лиману!

Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра

рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на

руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там

батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до

лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети.

Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се

переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй

вистачить хліба.

Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею

була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте Галі

здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вільною і навіть

щасливою на самоті з своїм сином.

- Ой, синашу! - зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе

життя. Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми

з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я

пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою,

кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева

самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть - буде тобі

чим бавитись.

Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір

спокій її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди

йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї

розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала

його до грудей і заніміла, сперши дух. Люди проходили повз неї

близько, проте на неї ніхто не натрапив.

Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тільки й чути було, як

очеретини терлися од вітру одна об одну і шелестіли.

За кілька місяців до сього, Галя нізащо в світі не лишилася б сама

на ніч в очереті, - вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і

польового, й лісовика, тепер же вона боялася тільки людей, бо

упевнилася, що люди лютіші і за лісовиків, і за всяких примар.

Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувся і почав

плакати.

Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя

налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і

затулила Миколці рота, але той випручався і заплакав ще дужче.

- А цитьте! - почувся голос з лиману. - Неначе дитина плаче.

Серце Галі заколотилося, мов пташка у сільці, а кров вдарила їй у

голову і заграла по всій її істоті, їй здалося... та ні, сього не може

бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.

Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.

- Боже мій! - почула Галя з лиману голос чоловіка. - Се моя дитина

плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!

- Демко! - несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.

Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік.

Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї і прибув.

Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.

- А, ось де ти! - почувся в ту ж хвилину неподалеку голос

прикажчика і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї

бігло очеретом багато людей.

- Демку, рятуй! - скрикнула Галя і кинулась бігти убік лиману, але

в ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її за стан.

- Задавлю гадюку! - прохарчав він, стерявши з серця голос.

- Демку! - гукнула Галя ще раз і той поклик її був останнім, бо

прикажчик затулив їй рота, а челядь, набігши з усіх боків вхопила її

на руки і понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах від думки, що

вона може загубити в очереті Миколку і бідна матір так притиснула його

до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.

Тим часом дуб протиснувся крізь очерет до берега і Демко, Іван та

Гнат, вискочивши на землю, першими побігли на голоси, слідом за тими,

що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звістку, куди треба

бігти.

Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожців,

прикажчик і не тікав, а