Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

втрачав нагоди стрибнути на мене, хай навіть тепер і сумнівався, що колись зможе заскочити мене зненацька.

Повиснувши на ременях, я забував про все і починав молитися. Коли сили зникали, я казав собі, що мушу протриматися останніх десять чи двадцять молитов, перш ніж упаду на підлогу. Промовивши їх, я обіцяв собі ще десять чи п’ятнадцять. Я вірив, що будь-якої миті може статися диво і додаткова тисяча днів блаженства може врятувати моє життя, можливо, вже наступної секунди.

Іноді, намагаючись відвернути увагу від болю та заціпенілих м’язів на руках, я дражнив Юду. Спершу я змахував руками, наче ось-ось впаду. Пес захлинався від гавкоту, стрибав і лютував. Коли він знову збирався вкластися спати, я будив його криками, плямкав губами й вишкіряв зуби. Потвора не розуміла, що коїться. Вирішивши, що моя витривалість добігає кінця, він несамовито стрибав, бився в темряві об стіни й перевертав ослінчика біля дверей. Він скавчав від болю, важко зітхав і кінець кінцем лягав відпочити. Я використовував цю нагоду, щоб випростати ноги. Коли кімната сповнювалася хропінням змученої почвари, я заощаджував сили, назначаючи собі призи за стійкість: випрямляв одну ногу за кожну тисячу днів блаженства, дозволяв відпочити одній руці після кожної десятої молитви, а після кожної п’ятнадцятої змінював положення тіла.

Ні на що не сподіваючись, я раптом чув брязкання засуву, і до кімнати заходив Гарбуз. Побачивши, що я досі живий, він брався лаяти Юду, кóпати його та бити, аж поки пес не починав плакати й скавчати, як цуценя.

Чоловік так надзвичайно лютував, що я замислювався, чи, бува, не Бог послав його по мене цієї миті. Однак, подивившись на його обличчя, я не бачив жодного натяку на якусь божественну присутність.

Тепер мене били рідше. Підвішування забирало чимало часу, а ферма потребувала догляду. Я розмірковував, навіщо Гарбуз продовжує мене підвішувати. Невже він справді сподівається, що пес уб’є мене після стількох невдалих спроб?

Після кожного підвішування мені потрібен був час, щоб поновити сили. М’язи розтягалися, наче пряжа на веретені, й відмовлялися повертатися до звичних розмірів. Рухався я важко й почувався негнучким крихким стеблом соняшника, що намагається втримати важку квітку.

Якщо я працював повільно, Гарбуз звично кóпав мене, казав, що не збирається переховувати ледащо, й погрожував відвезти мене до німецької застави. Тоді я намагався працювати краще, ніж зазвичай, аби довести свою старанність, але догодити йому було неможливо. Напившись, селянин підвішував мене на гаки, а Юда терпляче вичікував унизу. Минала весна. Мені виповнилося десять, і я назбирав бозна-скільки днів блаженства на кожен день свого життя. Наближалося велике церковне свято, і люди в селах готували до нього ошатне вбрання. Жінки плели вінки з дикого чебрецю, росички, липового листя, яблуневого цвіту та садової гвоздики, що потім освячували в костьолі. Неф та вівтар прикрасили зеленими гілками берези, тополі та верби. Після свята ці гілки неабияк цінувалися. Їх встромляли в овочеві грядки, на полях капусти, коноплі та льону, щоб пришвидшити ріст та захистити від шкідників.

У святковий день Гарбуз із самого ранку пішов до костьолу. Я залишився на фермі, увесь у болючих синцях після останніх побоїв. Над полями котилася стишена луна церковного передзвону, і навіть Юда припинив валандатися на сонечку та нашорошив вуха.

Це було свято Тіла та Крові Христових. Казали, що цього дня в костьолі можна відчути присутність Сина Божого більше, ніж на будь-яке інше свято. Цього дня до костьолу йшли всі: грішники й праведники; ті, хто молився завжди, і ті, хто не молився ніколи; бідняки й багачі; хворі та здорові. А мене залишили сам-на-сам із псом, що міг не сподіватися на краще життя, хай навіть і був Божим створінням.

Я наважився. Запас накопичених мною молитов уже, безсумнівно, міг позмагатися з запасами багатьох молодших святих. І нехай вони ще не дали якихось помітних результатів, на небесах, де справедливість була законом, їх неодмінно вже помітили.

Боятися мені було нічого. Я рушив до костьолу, просуваючись уздовж незораних смуг землі на межі між полями. Церковний двір уже повнився незвично барвистим натовпом селян та їхніми яскраво прикрашеними возами й кіньми. Я скрутився в прихованому куточку, чекаючи на нагоду прослизнути до костьолу через якісь із бічних дверей.

Раптом мене помітила вікарієва служниця. Вона сказала, що один із хлопчиків-служок, обраний для сьогоднішньої церемонії, отруївся. Мені негайно слід іти до ризниці, перевдягнутися і зайняти його місце біля вівтаря. Так особисто наказав новий священик.

Мене накрило гарячою хвилею. Я подивився на небо. Нарешті хтось там мене помітив. Вони побачили мої молитви, складені величезною купою, наче картопля під час збору врожаю. За мить я буду ближчим до Нього, до Його вівтаря, під захистом Його вікарія. І це лише початок. Відтепер для мене розпочнеться нове, простіше життя. Я вже бачив кінець жахіттям, які теліпають тебе, аж поки не стиснуть шлунок до нудоти, як продірявлену головку маку на вітрі. Мене більше не битиме Гарбуз, більше жодного підвішування, жодного Юди. Нове життя розгорталося переді мною, рівне, як жовті пшеничні поля, що хвилюються під лагідними пальцями вітерця. Я побіг до костьолу.

Потрапити всередину виявилося непросто. Яскравий натовп щільно юрмився у дворі. Хтось зразу ж помітив мене і привернув до мене увагу інших. Селяни кинулися до мене й почали шмагати вербовими гілками й батогами, старих це так насмішило, що вони аж полягали від реготу. Мене протягнули під возом і прив’язали до кінського хвоста. Оглоблі міцно затиснули мене з обох боків. Кінь заіржав, позадкував і хвицнув мене кілька разів, перш ніж я зміг вивільнитися.

До ризниці я забіг тремтячи, все тіло боліло. Священик уже був готовий до церемонії і нетерпляче чекав на мою появу; служки вже теж перевдягнулися. Вдягаючи мантію прислужника без рукавів, я нервово тремтів. Варто було священикові відвернутися, інші хлопчики ставили мені підніжки або штовхали у спину. Спантеличений моєю неповороткістю священик розгнівався та грубо мене підштовхнув; я впав на лавицю, забивши руку. Врешті-решт усе було готово. Двері ризниці відчинилися, і ми вийшли до притихлого нетерплячого натовпу та зайняли свої місця під вівтарем — по три хлопчики з кожного боку від священика.

Меса розпочалася з усією своєю величністю.

Священиків голос лунав мелодійніше, ніж звичайно; орган гуркотів тисячею своїх збурених сердець; служки урочисто виконували ретельно вивчені обов’язки.

Раптом мій сусід тицьнув мене в ребра й нервово смикнув головою в бік вівтаря. Я недоумкувато витріщився, і кров загупала у скронях. Хлопчик ще раз кивнув, і я помітив,