Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

що й священик зиркає на мене вичікувально. Я мав щось зробити, та що? Я задихнувся від паніки. Диякон повернувся до мене й прошепотів, що я мушу нести місал[20].

Тоді я згадав, що зараз моя черга нести місал з одного боку вівтаря до другого. Я чимало разів бачив, як це робиться: служка підходив до вівтаря, брав місал разом із підставкою, на якій він лежав, виходив на середину найнижчої сходинки перед вівтарем, уклякав, тримаючи молитовник у руках, потім підводився і ніс його до другого боку вівтаря, а тоді повертався на своє місце.

Тепер була моя черга зробити все це.

Я відчував, як витріщається на мене натовп. Тієї ж миті органіст, немов вирішивши підкреслити надзвичайну важливість того, як циган прислужує на Господньому вівтарі, несподівано припинив грати.

У костьолі запала цілковита тиша.

Я опанував тремкі ноги й піднявся сходами до вівтаря. Місал, Свята Книга священних молитов, що збирали святі та вчені люди на славу Господа впродовж століть, лежав на важкій дерев’яній таці з ніжками, увінчаними латунними кульками. Ще до того, як покласти на неї руки, я зрозумів, що мені не вистачить сили підняти її й перенести на другий бік вівтаря. Книга була заважка навіть без таці.

Однак відступати було вже запізно. Я стояв біля підніжжя вівтаря, витягнуті вогники свічок мерехтіли перед моїми очима. Їхні мінливі рухи оживили скручене стражданнями тіло розіп’ятого Ісуса. Та хоч я вглядався в Його обличчя, здавалося, Спаситель прикипів очима до чогось під вівтарем, нижче за нас усіх.

Я почув за спиною нетерпляче сичання. Узяв вологими долонями прохолодну тацю знизу, глибоко вдихнув і, напруживши всі сили, підняв її. Я обережно позадкував, намацуючи ногою край сходинки. Раптом на одну коротку, як укол голкою, мить місал зробився важчим і штовхнув мене назад. Я похитнувся й не зміг утримати рівноваги. Церковна стеля закрутилася. Місал і таця впали на сходи. З мого горла вирвався мимовільний зойк. Майже одночасно мої голова та плечі гупнулися на підлогу. Коли я розплющив очі, наді мною схилялися розлючені червоні обличчя.

Грубі руки відірвали мене від підлоги й потягли до дверей. Натовп заціпеніло розступився. Чоловічий голос крикнув із хорів «Циганський упир!», і кілька інших голосів підхопили цей гавкіт. Руки з навмисною жорстокістю хапали мене, розриваючи плоть. Надворі я хотів заплакати й просити про помилування, але з горла не вилітало жодного звуку. Я спробував ще раз. Голосу в мене не було.

Свіже повітря обпекло моє гаряче тіло. Селяни потягнули мене прямісінько до великої вигрібної ями. Її викопали кілька років тому, і невеличка дерев’яна вбиральня з віконцями, вирізаними у формі хреста, поряд із нею була предметом особливої гордості священика. Іншої вбиральні в околицях не було. Селяни звикли справляти природні потреби прямісінько в полі й користувалися нею, лише приходячи до костьолу. Із другого боку пресвітерії[21] викопали нову яму, але через те, що стара вже цілком заповнилася, вітер часто заносив до костьолу огидний сморід.

Зрозумівши, що на мене чекає, я ще раз спробував закричати. Але голосу не було. Якщо я намагався вирватися, міцна селянська рука хапала мене, закриваючи рот і ніс. Сморід із ями сильнішав. Ми вже були зовсім близько. Я ще раз спробував випручатися, але чоловіки схопили мене міцніше й продовжили обговорювати те, що сталося в костьолі. Вони не сумнівалися, що я упир і перервана Свята Меса лише накличе на село біду.

Ми зупинилися на краю ями. Коричнева поморщена піна на її поверхні тхнула й скидалася на плівку в чашці гречаного супу. На поверхні кишіли мільярди невеличких білих хробаків завдовжки з ніготь. Над ямою з одноманітним дзижчанням кружляли хмари мух, їхні гарні синьо-фіолетові тільця сяяли на сонці, вони зіштовхувалися, рвучко падали в яму і знову злітали в повітря.

Я відчув нудоту. Селяни розхитали мене, тримаючи за руки та ноги. Бліді хмари в небесній блакиті пропливли перед моїми очима. Мене кинули в самісінькій центр коричневої гидоти, й вона розійшлася, поглинаючи моє тіло.

Денне світло наді мною згасло, і я почав задихатися. Інстинктивно заборсавшись у в’язкій гущі, я молотив руками й ногами. Торкнувся дна й якомога швидше відштовхнувся від нього. В’язке здуття винесло мене на поверхню. Роззявивши рота, я ковтнув повітря і знову пішов на дно, і знову відштовхнувся від нього. Яма була десь метр на метр. Я знову підстрибнув на дні, й цього разу виплив ближче до краю. В останню мить, коли хвиля вже мала потягнути мене назад, я схопився за повзуче стебло довгих і густих бур’янів, що росли біля ями. Вирвавшись із непривітної утроби, що хотіла засмоктати мене, я виліз на берег, майже нічого не бачачи заліпленими гидотою очима.

Щойно я вибрався з трясовини, мене скрутили судоми нудоти. Мене так довго вивертало, що я втратив останні сили й, остаточно виснажений, скотився в колючі, пекучі зарослі будяків, папоротей та плюща.

Почувши віддалений спів та звуки органа, я збагнув, що після меси люди вийдуть із костьолу і, побачивши мене живого в кущах, знову кинуть до ями. Слід було тікати, тож я кинувся до лісу. Сонце підсушило на мені коричневу шкірку, й мене оточили хмари велетенських мух та інших комах.

Щойно опинившись у затінку дерев, я взявся качатися на вологому прохолодному моху й витиратися холодними листями. Залишки гидоти я зішкрябав із себе шматочком кори. Волосся натер піском, потім знову покачався у траві й ще раз виблював.

Раптом я зрозумів, що з моїм голосом щось сталося. Спробував крикнути, але язик безпомічно ляпав у роті. Голосу не було. Я налякався й одразу вкрився холодним потом; відмовлявся вірити, що це можливо, й намагався переконати себе, що голос повернеться. Перечекавши трохи, спробував ще. Нічого не відбулося. Лісову тишу порушувало лише дзижчання мух, що кружляли навколо мене.

Я сів. Останній мій зойк, що пролунав, коли впав служебник, досі дзвенів у вухах. Невже він стане моїм останнім криком? Невже мій голос полетів разом із ним, як заблукалий крик самотньої качки на ставку? І де він тепер? Я міг уявити, як мій голос самотньо літає над вигнутими склепінчастими ребрами церковного даху. Я бачив, як він б’ється в холодні стіни, святі зображення, товсті шибки вітражного скла, крізь які навіть сонце майже не пробивалося. Я стежив за його неприкаяними мандрами уздовж темних церковних проходів, де він мчав від вівтаря до кафедри, від кафедри до хорів, а від хорів назад до вівтаря, гнаний