Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

вона робить читачу приємне: він чи вона точно читали Конан Дойла, тож почуваються розумнішими, а насправді включаються у додатковий виток літературної гри.

Сучасний художній твір набуває додаткових «персонажів». Ними стають інші тексти, стежити за діалогом яких не менш цікаво, ніж за основною історією. Скажу більше: справді сильна сучасна книжка, яка хоче пережити в читацькій увазі наступних 10-20 років, просто не може без цього обійтися. Це масштабна гра в діалог з усією культурою й ніколи ще найкращі з наших книг не були так інтелектуально насичені. Навіть голівудські фільми перестали розважати лише спецефектами. Пам’ятаєте «Матрицю»? Іди за білим кроликом, Нео, й ти побачиш (якщо захочеш), наскільки глибоким може бути сучасний текст.

Але чому просто не розповісти історію чи написати звичайну картину? От, вся справа у насиченості теперішньої культури, де з-за кожного рогу визирають уже готові сюжети: одні нашаровуються на інші й починають діалог. Просто ми стали менше забувати — інформаційно прокачані й куди більше пам’ятаємо, ніж читачі попередніх епох. До скількох англійських романів XVIII сторіччя мав доступ, скажімо, чеський читач кінця ХІХ? Про які з них знав? Можливості читання обмежувались обсягами бібліотек, а інформування — оглядами у місцевій літературній пресі. Натомість зараз нам достатньо зайти в мережу й ми вже тонни всього знаємо і до все більшої кількості джерел маємо доступ.

В інших мистецтвах також іде подібне змішування: в архітектурі хмарочоси у стилі ар-деко цілком можуть мати античний фасад, а художники, як-от Бенксі, без вагань і на знак протесту домальовують Джоконді гранатомет. У музиці це вже давно звична річ: DJ дозволяє грати одній платівці, водночас уривками запускаючи іншу — й так в сучасний хіп-хоп чи індастріал можуть увірватися класичне танго або Джо Дассен зі своїм et si tu n’existais pas.

Еко майстерний DJ. Основний трек детективного роману він легко міксує з історичними екскурсами, викладками філософських трактатів, перебивками з класичної літератури і, звісно, вершечок прикрашає кількома ягідками кохання. Непоєднуване досі поєднується і стає цікаво всім. От лише треба вміти так працювати з вінілами давніших жанрів та історій, як це вмів Еко.

Другий прийом також позначено специфічним терміном — метанаративність. Наративом є власне розказувана історія й за звичайних умов ми поринаємо в неї, забуваючи, що поруч повсякчас присутній автор чи авторка, які й рухають персонажів. Але творці можуть почати виходити з-поза лаштунків і напряму говорити у тексті. У класичних текстах це, як правило, серйозні авторські монологи, пафосу яких іноді вдається позбутися, лише захряснувши книжку. Постмодерний автор коментує іронічно, не моралізує, радше легенько підсміюється над ситуацією: от і знаємо ж, що монастир умовний і убивства несправжні, а все одно читати моторошно.

Утім у «середньовічних» романах Еко втручається у текст не особливо. Щоправда, перебіг сюжету час від часу коментують внутрішні оповідачі — Адсон та Бавдоліно. А от якщо йдеться про сучасний інтер’єр, як у «Маятнику Фуко» чи «Номері нуль», то там іронії більшає й присутність автора стає відчутнішою.

Іронічними / парадоксальними можна вважати всі фінали романів Умберто Еко. Про них я, звісно, поширюватися не буду — краще пересвідчитися в цьому прочитавши, воно того вартує. Скидається на те, що італійський семіотик та медієвіст у питаннях глобального пізнання більше довіряв не логіці, а якраз алогічному й парадоксальному. Та він і сам про це пише у «Відсутній структурі», наприклад. Його поради з приводу письма доволі точні й раціональні. І вони працюватимуть, якщо нам не забракне організованості, досвіду та інтелекту. Бо й справді, потрібно багато знань, щоб писати такі романи. У сучасній літературі італійський професор позначає певний абсолют: автори пишуть, а Еко рулить.

Основні правила письма Умберто Еко

• Придумайте світ, про який знатимете все.

• Покажіть читачеві найцікавіше, але багато хай лишиться несказаним.

• Розважайте читача сюжетом, наприклад, детективним.

• Сюжет постає з інших сюжетів: ведіть діалог із класичними авторами.

• Залучайте яскраві фішки масової культури.

• Коментуйте, робіть це іронічно.

Зостануться тільки слова

Письмо автора скінченне — читання добрих текстів вічне. Головний персонаж «Таємного полум’я цариці Лоани» забуває, хто він, але пам’ятає масу цитат й інших артефактів культури. Крок за кроком чоловік намагається відновити власну особистість, досліджуючи уламки свого інтелектуального світу. Хто ми? Наші «я» складаються зі слів, сказаних нам у дитинстві, пізніше — прочитаних, закарбованих у пам’яті, зі спогадів, які собі переказуємо, із вражень, що їх описуємо яскравими чи інтимно-таємничими епітетами. Усе життя наше несвідоме пише невидимий сценарій (а що ще роблять 90% мозку?), щоб в останні моменти присутності тут запросити нас на фінальний підсумковий сеанс.

Люди книги, люди письма здатні поділитися окремими епізодами свого життєвого фільму, втілюючи їх у словах та діях персонажів, переплавляючи на захопливі сюжети. Поштамти працюють: листи з минулих епох доходять до найвіддаленіших адресатів, спілкування триває, цивілізація має сенс.

Справжня сила романів Умберто Еко навіть не в цікавих сюжетах. Будьмо певні — всі вони позичені. Дюма, Кафка, Борхес, безліч анонімів Середньовіччя приходять у його письмо й залюбки пропонують йому взяти в літературний борг. Без відсотків. Точніше, відсотки належить віддати читачеві. Еко приймає з вдячністю й готовий кредитувати наступних авторів та авторок. Сила його романів у надзвичайно гострому, щосторінковому усвідомленні глобального багатства світової культури. Ми думаємо, що просто сіли читати захопливий детектив? Отяммося! Насправді ми щойно дістали доступ до абсолютної бібліотеки, на яку вказує досвідчений професор: крізь сюжети проступають інші сюжети, як слова на середньовічному палімпсесті.

Якщо вам колись пощастить потрапити у книгосховище бібліотеки Львівського університету, вийдіть на його найвищий рівень і гляньте вниз. Підлога кожного з поверхів складена із решітчастих металевих конструкцій — так, неначе, ви стоїте у повітрі. Й до самого низу видно тисячі книг, за кожною з яких її автори, їхній досвід, їхні життя. Це океан, на березі якого ми опиняємося, щойно сівши читати сильну книжку. У своїй короткозорості й повсякденній сліпоті ми можемо не помічати безкрайого океанічного горизонту, але принаймні чутимемо шерех хвиль метафор та сенсів.

Якщо тепер зійти на найнижчий рівень книгосховища і глянути вгору на колони книжкових стелажів, то будемо або розчавлені усвідомленням маси людських знань, або ж дістанемо досить азарту й енергії, щоб тягнутися вгору і колись поставити там власну книжку. Віртуальна всесвітня бібліотека, до якої приводить нас Еко, значно масштабніша і його книжки стоять там на досить високих полицях.

Цей автор не має комплексів або фобій.