Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Точніше, успішно працює з ними: не боїться нещасливих любовей, тривалих творчих мовчанок чи тривіального старіння. Переживає і приймає смерть друзів, спокійно чекає на власну. Він не просто свідомий, що у світі є психоаналіз, він знає всі варіанти психоаналізу. Гарольд Блум каже, що великий автор чує тихий шелест потойбічного й у добрих текстах ми слухаємо разом із ним. Еко чує, він постійно веде нас углиб — сюжету, історії, літератури.

Так, тут щокроку відчуваєш оту майже мускульну боротьбу з попередниками, про яку пророкував у «Західному каноні» той самий Блум. Автор приймає виклики, намагаючись витворити локації, фанта-смагоричніші за Борхеса, тривоги, моторошніші, ніж у Кафки, авантюри, сміливіші, ніж у Дюма. Та в одному Блум таки неправий: це не та боротьба, коли хтось програє. Сильні автори й авторки не падають з Олімпу, коли поруч з’являється новий титан. Вони розступаються і приймають його у своє товариство. Горе слабким, кволі письменницькі спроби таких обернуться ганебним падінням, і направду гомеричний регіт стрясатиме літературних олімпійців. Спробуй тоді піднятися і заповзятися знову.

Умберто Еко — це ще й живе (і після його смерті, звісно) свідчення авторської упертості. «Почати ніколи не пізно», — пише він, напевне ж, когось цитуючи. Сам він нікуди не поспішає, не наймає літературних рабів і не вкидає у простір відверто слабкі тексти на догоду попитові (забудьмо про «Номер нуль» — це хитрі видавці змусили його опублікувати приємний додаток до раніше написаного, і він погодився, вочевидь, уже знаючи про свій смертельний діагноз). Формула створення сильного тексту не залежить від конфігурації ринку, славослів’я чи єхидства критиків або прохань читачів. І вона гранично проста: коли авторові є що сказати, він каже. Для цього лише варто відкрити напхану доверху знаннями та досвідом шафу. І зодягтися в одіж іронії, бо щось можна встигнути, а щось точно пожере жадібна міль часу.

Знаєте, коли я прочитав перші три романи Еко, то думав, що знайшов його психологічну слабинку: він постійно відтворює одну й ту ж модель. Є старший, знаючий, є молодший, багато в чому ще наївний. Еко шукає учня, професору бракує справжніх послідовників! Утім десь на п’ятому романі розумієш, що все не так. Ніхто нікого не вчить. Пропонують досвід, діляться знаннями, але людина має витворити себе сама. Навчання насправді дуже й дуже парадоксальний процес. Що дають, те не завжди беруть — забирають, натомість, інколи те, що ти й не думав віддавати.

У фіналі «Імені троянди» Адсон збирає залишки бібліотеки: «Чим більше я перечитую ці уривки, тим певніше пересвідчуюся, що вони є результатом випадку й не містять жодного послання. Проте ці розрізнені сторінки супроводили мене все життя, яке мені з того часу судилося; я часто звертався до них, як до оракула, і майже певен, що написане на цих сторінках, які ти тепер бачиш, незнаний мені читачу, є лише відголосок, відшліфований гімн, величезний акровірш, який говорить і повторює ніщо інше, крім того, що сказали мені ті уривки, й так само не знаю, чи це я говорю за них, чи це вони промовляють моїми устами». Не беріться думати, як прочитають ваші літературні листи, неначе каже Еко, їх можуть зрозуміти зовсім по-інакшому.

Проте якраз у цьому уявленні й полягає порятунок і навіть еківський хоча й скептичний, проте оптимізм: письмо не залишиться без відгуку, майстер не залишиться без учня. Нехай навіть пройде кілька (багато) сторіч, але далі десь колись кмітлива дівчина або допитливий юнак візьме до рук у бібліотеці книгу й на запитання, що ви читаєте, відповість — слова, слова, слова.

Свято мусить тривати…

У цій книжці я намагався не робити узагальнень. Адже вони такі різні, наші персонажі: сувора бабця Агата й принциповий Орвелл, натхненний Бредбері та саркастичний Воннеґут, гіркий Кундера, азартний Льйоса, таємничий Еко. Хто серйозніше, а хто менш серйозно ставиться до письма, чиїсь рекомендації часто суперечать порадам решти. От хіба що всі сходяться на тому, що, аби написати щось путнє, треба «в праці сконать». Утім декому подібне «конання» приносить справжню насолоду.

Усі вони досягли успіху, проте цей успіх також різний. Агата — лідер в накладах, обганяє не лише цих, а й інших чоловіків. Кожен серйозний політик рано чи пізно цитує Орвелла, а якщо має почуття гумору, то й Воннеґута. Курт, окрім того, залишається кимось на кшталт контркультурного гуру. Авторитет Бредбері визнають навіть прихильники жорсткої технологічної фантастики — його справжня популярність ще попереду, хай-но тільки ми висадимося на Марсі. Льйоса вже отримав Нобеля, а Кундера ще може отримати, паралельно він залишається найбільш знаковим європейським дисидентом. Еко — єдиний і неповторний романний, романтичний, словом, романський професор.

Кожен виробив свій унікальний стиль, з-під впливу якого важко було виборсатися, коли переходиш до чергового розділу. Хотілося писати мальовничо й дещо манірно, як Агата, суворо й точно, як Орвелл, піднесено, як Бредбері. Входити у довірливу, сповнену гумору розмову, як у Воннеґута, й засмучувати прозріннями, подібно до Кундери. Енергійно та динамічно спонукав писати про себе Льйоса. Без іронічних натяків на інші тексти та без словесної гри неможливо писати про Еко.

Чому саме вони? Адже існує ще до десятка інших відомих авторів та авторок, які також ділилися секретами творчості в окремих книжках, своїх есеях та навіть у художніх текстах. Це на моїй совісті: mea culpa. Просто всі в цій компанії, на мою думку, говорять достатньо цікаві речі, а то й просто мені подобаються як персонажі. Всі, кожен зі свого часу, стали важливими для мене особисто. Врешті, далі їхнє коло можна буде розширити (і розшерити).

З іншого боку, говорячи про цих сімох самураїв письма, охоплюємо ціле ХХ сторіччя його історії. Адже Агата Крісті починає ще у 20-х, коли лунає джаз, а танго видається чимось непристойним. Орвелл друкується з 30-х, а вибухає у 40-х, під акомпанемент ядерних бомб на другому кінці планети. Бредбері мав би почати в 40-х, проте по-справжньому стартує у 50-х, як тільки починає звучати рок-н-рол. Воннеґут, бачите, як усе закономірно, із 50-х потрапляє у 60-ті і його творчість якимось чином співзвучна із появою важкого й навіть психоделічного року. У 60-х починає писати Кундера й на сцену виходить панк — конфлікти й революції стрясають світ від В’єтнаму аж до Куби. А в латинській Америці продовжує звучати мамба, здається, суголосно із ранніми карнавальними формами та гумором Льйоси. Нарешті, коли наприкінці сторіччя у 80-х стає відомим Еко, світ стоїть уже