Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

він і крижаний пік над ним, і синя ніч… — отже, це вада характеру, примха. Як із тою клятою «мендосою». — У Фірмі, знаєте, всі інші носять «стени». «Мендоса» втроє важча, ніхто останнім часом навіть близько не бачив 7-міліметрових куль до мексиканського «маузера», навіть на Портобелло-роуд[149]: їй бракує шляхетної Простоти Саморобки і скорострільності, але Пірат її все одно любить (така у наші дні любов), — бачиш, вся суть в обміні, нє? — ностальгія за прямою тягою «льюїса», можливість зняти за секунду ствол (коли-небудь пробували так зробити зі «стеном»?) і двосторонній бойок на випадок поломки… — Невже мене зупинить зайва вага? Це моя примха, я до ваги байдужий, інакше я б не витягнув сюди дівчинку.

— Ви за мене не відповідаєте. — Статуя кольору вина, оксамит façonné[150] від шиї до зап’ясть і щиколоток, і як давно, панове, вона стежить із тіні?

— Ну, — Пірат смиренно, — взагалі-то відповідаю, знаєте-но.

— Щаслива парочка! — несподівано рикає Осбі, беручи нову дрібку чогось схожого на мускатний горіх, очі його закочуються до білків кольору зменшеної гори. Чхає на всю кухню, його вражає, що ці двоє в нього в одному полі зору. Піратове лице сутеніє від збентеження, а в Катьє не змінюється, наполовину освітлене сяйвом із сусідньої кімнати, наполовину в синюватих тінях.

— То було вас кинути? — І коли вона стискає губи, нетерпляче: — А чи гадаєте, що тут хтось був зобов’язаний вас витягати?

— Ні. — Тепер дійшло. Пірат спитав лишень тому, що почав підозрювати — непевно — скільки завгодно Когось Тут. А для Катьє обов’язок сьогодні є, а завтра нема. Її застаріла невигойна слабкість — бажання долати моря, з’єднувати країни, між котрими неможливий ніякий обмінний курс. Її пращури співали середньоголландською:

іс heb u liever dan еп everswîn,

al waert van finen goude ghewracht[151],

про любов, несумірну із золотом, золотим телям і навіть, як у цьому випадку, із золотою свинею. Та до середини XVII сторіччя золотих кнурів уже не лишилося, лишень зі смертної плоті, як у Франса ван дер Ґроова, ще одного пращура, який вирушив на Маврикій із повним трюмом отаких живих кнурів і витратив тринадцять літ, тягаючи ебеновими лісами свою haakbus[152], вештаючись болотами і потоками лави, методично винищуючи місцевих додо із незрозумілих навіть для самого себе причин, а голландські свині розправлялися з яйцями та пташенятами. Франс ретельно цілиться в додо-батьків з десяти чи двадцяти метрів, ствол на гаку, поволі тисне на гачок, око сфокусоване на линялій потворі, а поруч у ґнотовому замку, просочений вином, затиснутий щелепами серпентину[153], опускається червоний цвіт, його жар вже у нього на щоці, «моє власне маленьке світило, — писав він додому старшому братові Гендріку, — повелитель мого Знака…», відкривається запальний порох, захищений од вітру іншою рукою, — раптовий спалах вогню на поличці крізь запальний отвір, і грім пострілу відлунює від стрімких скель, віддача б’є прикладом у плече (шкіра спершу злазить, потім пухирі, а після першого літа роговіє). І дурна незграбна птаха, не здатна ані літати, ані бодай прудко бігати — що вона взагалі вміє? — негодна навіть зауважити свого вбивцю, розірвана, хлюпає кров’ю, хрипко здихає…

Удома брат проглянув листи, дуже крихкі, деякі у плямах морської солі чи вицвілі, за багато років, доставлені всі одразу, мало що зрозумів, хотілося лишень посидіти, ну, як зазвичай, в саду й теплиці з тюльпанами (найбільше тогочасне божевілля), особливо з одним різновидом, названим на честь нинішньої коханої: криваво-червоним, тонко татуйованим фіолетом… «У всіх прибулих тепер новий snaphaan[154]… але я тримаюся свого громіздкого старого ґнотового… я ж заслуговую на громіздку зброю для такої незграбної дичини, правда?» Проте Франс не роз’яснює, що тримало його серед зимових циклонів, змушуючи забивати у дуло свинцеві кулі з пижами зі старих мундирів, його, обпаленого сонцем, бородатого й брудного, — якщо лиш не дощило або він не опинявся у нагір’ях, де кратери згаслих вулканів збирали небесно-блакитні чаші дощів для офіри.

Він залишав додо гнити, не міг змусити себе їсти це м’ясо. Зазвичай він полював сам-один, але по кількох місяцях самотність починала даватися взнаки, змінювалося навіть його сприйняття — частокіл гір у сяйві дня горів неймовірним шафраном, стікав пасмами індиго, небо перетворювалося на оранжерею, острів став його тюльпаноманією[155]. Безсонними ночами він чув голоси, південні зірки, надто великі для сузір’їв, мерехтіли над мордами фантастичних істот, не схожих на додо, — промовляли сонними голосами, поодинці, парами, хором. Ритм і тембр співу були голландськими, їхнього значення він не вловлював, хіба іноді здавалося, що голоси застерігають… докоряють, гніваються, що він не може зрозуміти. Якось він просидів цілісінький день, вдивляючись у біле яйце додо на зарослому травою пагорбі. До місця його полювання свиням не дістатися. Він чекав шкрябання, першого удару дзьоба в шкаралупу: появу. Шнур затиснуто зубами сталевої змійки, він готовий спалахнути, перетворити порох на постріл і знищити народжене, яйце світла перетворити на яйце пітьми у найпершу мить свідомості пташеняти, вологого пуху, розкошланого південно-східними пасатами… Щогодини поправляв приціл, дивлячись уздовж дула. Тоді він, либонь, і усвідомив, якщо усвідомив, звичайно, що зброя утворює вісь, таку ж, як земна, між ним і жертвою, ще цілою, у яйці, з родовим ланцюжком, який неможливо порвати довше, ніж на цей спалах світла. Отак вони й сиділи — мовчазне яйце і схиблений голландець, та ще рушничний гак, який назавше з’єднав їх ланкою у якійсь рамці, ось вони, блискучо-непорушні, як у Вермеєра. Рухалося лиш сонце: від точки зеніту донизу і нарешті за шпичасті гори до Індійського океану, до чорноти ночі. Яйце було непорушним, шкаралупа цілою. Треба було тут-таки його розтрощити — він розумів, що пташеня вилупиться ще до світанку. Та колесо обернулося. Він звівся на ноги, суглоби тріщали від болю, голова стугоніла від наказів сновидців — дудніли, накладалися, усі термінові, — і зашкутильгав далі, звично закинувши рушницю на праве плече.

Коли він, самотній, опинявся у подібних ситуаціях, то зазвичай повертався до поселення і приєднувався до мисливців. Їх усіх охоплювала п’яна студентська істерія, під час нічних гулянок вони стріляли навмання — у верхівки дерев, хмари, кажанів-демонів, вереску яких людина не могла почути. Пасати тягли у гори, остуджуючи їхній нічний піт, небо наполовину залите кармазином вулкана, під ногами щось гарчить настільки нечутно низько, наскільки нечутно високо звучать голоси кажанів, а люди метушаться десь посередині спектру, у пастці власних голосів і слів.

Ця знавісніла юрба складалася із невдах, які вважали себе обраним