Читати книгу - "Додому"

поранення.

— Це сталося під час його порятунку в Лондоні, так?

— Так.

— Як довго він був у Лондоні?

— Ми не знаємо. Але він пережив, — цього разу Майрон беззвучно повторив за нею, — жахливе, тяжке випробування.

Майрон стежив за Ненсі й Гантером на екрані, вишукуючи будь-які ознаки чи жести, що могли б натякнути на… Що саме? Обман? Він вважав, що вони можуть тут брехати? Чому? Що саме вони приховували б? Він також потайки зиркав на Чіка, ніби це теж могло йому щось сказати. Як Чік реагував на Ненсі? Чи відчув Майрон миттєве — знову ж таки, що? — бажання, жаль, провину?

Висновок: вивчення мови тіла було страшенно переоцінене.

Майрон часто чув про хибно звинувачених (чи помилково виправданих) людей, оскільки присяжні відчували, що могли «прочитати» злочинців, що вони показували недостатньо (або забагато) каяття, що їхні реакції не були в межах того, що присяжні вважають за норму. Ніби люди всі однакові. Ніби ми всі реагуємо однаково в жахливій чи стресовій ситуації.

Ми всі гадаємо, що можемо помітити, коли хтось бреше, але за іронією ніхто не помітить нашу брехню.

Нарешті Андерсон дійшов до цього:

— Як щодо іншого хлопця, якого викрали того дня?

Чік сів рівно.

— Що ваш син зміг сказати вам про Ріса Болдвіна, якого досі не знайшли?

— Зараз знайти Ріса — це наше завдання номер один, — відповіла Ненсі.

Чік пробурмотів собі щось під ніс.

— Це ніколи не закінчиться, — вела далі жінка, — доки ми не дізнаємося правду про Ріса.

Гантер енергійно закивав, погоджуючись.

— Ми співпрацюємо з органами правопорядку, наскільки це можливо…

— Ти віриш у цю дурню? — розслабився Чік.

— …але, на жаль, Патрік знає мало того, що може допомогти.

— Вони співпрацюють? Так вони стверджують? — Чік аж розпашівся від люті. — Мені варто дати власну прес-конференцію.

Ніби від цього стане краще.

Ближче до кінця першої частини Ненсі й Гантер устали з місць і повернулися праворуч. Чік замовк, поки камера від’їжджала. З’явилася молодичка років двадцяти.

— Це наша дочка, Франческа, — сказала Ненсі.

Франческа незграбно кивнула глядачам. Тоді відвернулася від камери і беззвучно промовила: «Все гаразд». Минуло три секунди.

Патрік з’явився, тримаючи за руку свою сестру.

— І наш син, Патрік, — додала Ненсі.

То був той самий хлопець, якого врятував Майрон, той, якого він бачив скрученим у клубок у кутку спальні. На ньому була бейсболка «Янкіз», светр із каптуром і джинси. Камера знімала його обличчя широким планом. Він опустив очі. Ненсі й Гантер стали з обох боків своїх дітей. На мить здалося, що вони позують, хоч і незграбно, для святкової фотографії. Гантер і Ненсі намагалися мати вигляд сильних й зухвалих. Здавалося, що Франческа переповнена емоціями, в її очах блищали сльози. Патрік утупився в підлогу.

Перед рекламою Андерсон подякував їм за те, що вони «відчинили двері свого дому».

Протягом кількох секунд Чік витріщався на порожній екран.

— Що це, в біса, було?

Майрон не відповів.

— Що коїться, Майроне? Чому вони нам не допомагають?

— Не знаю, чи вони можуть.

— І ти теж? Ти на це купився?

— Я навіть не знаю, що вони продають, Чіку.

— Я казав тобі, що ходив сьогодні до своїх адвокатів, так?

— Так.

— Тож я запитав у них, що ми можемо зробити. Ну ти знаєш… Щоб малий заговорив.

— Що вони запропонували?

— Анічогісінько! Вони кажуть, що геть нічого не можна вдіяти. Ти можеш у це повірити? Патрік ні чорта не повинен говорити. Ти не можеш примусити його сказати. Навіть якщо він знає щось важливе. Дідько, навіть якщо він знає, де зараз Ріс. Це божевілля.

Чік махнув бармену, який налив йому трохи віскі «Джонні Вокер Блек». Бармен глянув на Майрона. Той похитав головою. Зарано.

Коли Чікові подали напій, він скорчився навколо нього так, ніби це був вогонь, від якого йшло тепло.

— Я ціную твою допомогу, — сказав він трохи спокійніше. — Уїн, що ж, я знаю, що Уїн мене недолюблює. Насправді це не дивно. Ми з різних світів. До того ж він вважає Брук такою неймовірною. Ніхто не буде для неї парою, знаєш?

Майрон кивнув, лише тому що хотів, щоб Чік говорив далі.

— Проте ми з Брук, у нас міцний шлюб. Авжеж, були проблеми. Як і в будь-кого іншого. Але ми кохаємо одне одного.

— Ті проблеми… — сказав Майрон, помітивши прогалину, адже не було причини чекати далі. — Ненсі Мур була однією з них?

Чік підніс склянку з віскі до губ. Він вагався, чи відповісти спершу, чи зробити ковток. Він обрав ковток. Він поставив напій назад на барну стійку й повернувся до Майрона.

— Що б це мало означати?

Майрон просто дивився на нього, намагаючись перечекати.

— То що? — запитав Чік.

— Я знаю про повідомлення.

— А-а, — Чік підвівся, зняв свій піджак, акуратно повісив на спинку барного стільця. Він знову сів і почав бавитися з золотою запонкою на лівому зап’ястку. — І як ти дізнався про повідомлення?

— Це має значення?

— Та ні, — сказав Чік, мимохіть потиснувши плечима. — Вони нічого не означають.

Майрон знову спробував збентежити його пильним поглядом.

Чік старався говорити безтурботно, але не виходило.

— Уїн знає?

— Ще ні.

— Але ти скажеш йому?

— Так, — відповів Майрон.

— Навіть якщо я попрошу тебе не робити цього?

— Навіть якщо попросиш.

— Ти не розумієш мого життя, — похитав головою Чік.

Майрон нічого не сказав.

— Усі вони… їм усе дається легко. Я працював, я продирався. Мені нічого легко не давалось. Останні новини, Майроне, — він нахилився і прикрив рот рукою, — гра підлаштована для багатих. У цій ситуації немає рівних. Я починав ні з чим. Мій батько мав перукарню в Бронксі. Ти хочеш піднятися до них? Доведеться трохи шахраювати.

— Стривай, я запишу, — Майрон вдав, що має ручку та папір, — Шахраювати. Трохи, — він підвів голову. — Чудова порада. Ти також мені зараз скажеш, що за кожним великим статком стоїть великий злочин?

— Ти глузуєш із мене?

— Може, трохи, Чіку.

— Ти думаєш, у цій країні все дається через уміння? Що ми всі починаємо в однаковому становищі, у всіх є однакові шанси? Лайно це все! У коледжі я грав у футбол. Я був ранінг-беком. Теж непогано грав. Одного дня я зрозумів, що всі хлопці, які грали проти мене, були на стероїдах. І кожен з тих, хто хотів посісти моє місце? Стероїди. Тому в мене був вибір: або я міг також приймати стероїди, або перестати змагатися.

— Чіку!

— Що?

— Це дивна підстава зраджувати свою дружину, — відповів Майрон.

— Я не зраджував, — він нахилився ближче. — У будь-якому