Читати книгу - "Додому"

разі, я хочу сказати, щоб ти облишив це.

— Це погроза, Чіку?

— Ті повідомлення не пов’язані з моїми дітьми. І я бачу, який у тебе мотив.

— Мій мотив — знайти твого сина.

— Так, звісно. Хочеш почути те, що досі мене переслідує? Брук хотіла потелефонувати Уїнові, тільки-но зник Ріс. Першого ж дня. Але я відмовив її. Я думав, копи впораються із цим. Я хотів — і тобі це видасться смішним після того, що я казав — я хотів грати за правилами. Як у книжці написано. Кумедно, правда? Тож я з цим живу.

— Це не має сенсу, Чіку.

Він нахилився ближче. Майрон відчув запах віскі.

— Хай що було між мною та Ненсі, — процідив Чік крізь зуби, — це не пов’язано з моїм сином. Чуєш мене? Краще відступи, поки комусь не стало боляче.

Задзвонив телефон Майрона. Глянувши на номер, він побачив, що телефонує Брук Болдвін. Він показав це Чікові перед тим, як відповісти.

— Алло?

— Чік сказав, ви мали зустрітися, — промовила Брук. — Він зараз із тобою?

Майрон глянув на Чіка. Чік кивнув і нахилився до телефону.

— Я тут, люба.

— Ви обоє дивилися «Сі-Ен-Ен»?

— Так, — відказав Майрон.

— Я записала це, — сказала Брук. — Я дивилася стоп-кадрами.

— І? — спитав Чік.

— Я не впевнена, що той хлопець — Патрік Мур.

Розділ 20

Саме лише відображення номера Терези на телефоні змусило Майрона розслабити напружені м’язи плечей. Прямуючи до машини, він натиснув кнопку відповіді й без жодної передмови сказав:

— Я дуже тебе люблю.

— Не хочу критикувати Уїна, — відповіла Тереза, — але це крутіший спосіб відповідати на дзвінок, аніж «Ближче до діла».

— Я не можу вживати його для всіх.

— О, чому ні? Зроби чийсь день.

— Де ти?

— У своєму готельному номері, — сказала Тереза. — Гей, пам’ятаєш останній раз, коли ми були вдвох у готельному номері?

Майрон не зміг стримати усмішки.

— Скільки дзвінків ми отримали зі скаргами на шум?

— Що ж, Майроне, ти був страшенно гучним.

— Пальці на ногах оніміли на тиждень, — сказав Майрон, переклавши телефон до другого вуха.

— Щось не вловила зв’язку.

— Я теж, але це чомусь прозвучало правильно.

— Так, — погодилася Тереза. — Я скучила за тобою.

— Я теж.

— Ця робота…

— А що?

— Якщо я її матиму, — а тут велике «якщо», — але якщо я її матиму, вони, можливо, захочуть, щоб я переїхала до Атланти або округу Колумбія.

— Гаразд.

— Ти переїхав би?

— Авжеж.

— Просто так?

— Просто так.

— Тобто я можу спершу добиратися на роботу транспортом, — уточнила вона.

— Жодного транспорту. Ми переїжджаємо.

— Боже, ти сексуальний, коли командуєш.

— І навіть коли не командую.

— Не нахабній, — сказала Тереза. — Ти впевнений? Я можу відмовитися. Будуть інші варіанти роботи.

Майрон прожив усе життя в цьому місці. Він тут народився, виріс, провчився чотири роки в коледжі у Північній Кароліні, повернувся сюди. Він так був прив’язаний до цієї місцини, що навіть купив будинок, де виріс, аби не відпускати минуле.

— Я впевнений, — відповів Майрон. — Я хочу, щоб ти мала бажану роботу.

— Тьфу, не говори так політкоректно.

— Я також хочу бути утриманцем.

— Тоді тобі доведеться надавати сексуальні послуги за вимогою, — сказала Тереза.

— Усе даю та даю, — зітхнув Майрон.

Вона засміялася. Тереза нечасто сміялася. Він любив цей сміх.

— Піду готуватися, — промовила вона. — Друга співбесіда за годину.

— Щасти.

— Куди ти прямуєш? — спитала Тереза.

— Після цього дзвінка? У холодний душ. Тоді їду побачитися з батьками та Міккі.

— Я бачила прес-інтерв’ю по телевізору.

— Якісь ідеї?

— Те, що ти сказав.

— Що саме?

— Чогось бракує.

Вони попрощалися без особливої сентиментальності. Майрон рушив у бік свого рідного міста. Чи зміг би він справді це зробити? Чи міг би переїхати з місця, яке він завжди називав домом?

Уперше в житті відповідь була чіткою: «так».

Дорогою йому зателефонував Уїн.

— Алло?

— Розповідай усе, — сказав Уїн.

— Ти бачив інтерв’ю з сім’єю Мурів? — запитав Майрон.

— Бачив.

На задньому тлі Майрон чув крики чоловіків іноземною мовою.

— Де саме ти перебуваєш?

— Рим.

— Італія?

— Ні. Рим, штат Вайомінг.

— Немає причин для сарказму.

— А кому потрібна причина?

— Брук вважає, що хлопець — не Патрік, — сказав Майрон.

— Так, вона мені це написала.

— Я телефонував П.Т. у Квантіко. У нього є подруга, яка могла б нам допомогти. Вона робить судово-криміналістичну реконструкцію облич чи щось таке.

— Я провів власне поверхове розслідування, — почав Уїн. — Порівнюючи знімок того, що ми бачили сьогодні, з фотографіями Патріка в шестирічному віці та старше.

— Якісь висновки?

— Жодних, — відповів Уїн. — Але я поставив собі два запитання. Якщо це не Патрік, то хто тоді? Якщо це не Патрік, то які можливі причини брехати були б у Ненсі й Гантера?

— Я не знаю, — сказав Майрон, подумавши.

— Тест ДНК допоміг би.

— Так, — погодився Майрон. — Знову ж таки, припустімо, ми дізнаємося, що це не Патрік. Що це означало б? Маєш хвильку?

— Маю.

— Тоді розгляньмо всі можливі версії, навіть найжорстокіші.

— Які це? — запитав Уїн.

— Такі як, припустімо, Ненсі й Гантер убили обох дітей і заховали їхні тіла. Я знаю, знаю, це не по-людськи, але просто заради цього уявного експерименту, припустімо, що таке є можливим.

— Гаразд.

— Тож, може, щоб відвести від себе підозру, вони влаштували повернення несправжнього Патріка. Вони знайшли підлітка відповідного віку й вигляду. Вони надіслали тобі ті електронні листи, які вели тебе в тому напрямку. Ти знаходиш того підлітка на Кінґс-Крос абощо. Ти встигаєш за мною?

— Не зовсім, — відповів Уїн.

— Правильно, тому що найжорстокіший сценарій не має сенсу. Ось до чого я веду. Не звертали увагу на жодних підозрюваних — навіть через стільки років. Ніхто не почав їх підозрювати. Якщо вони вбили хлопців, — знову ж таки я просто припускаю, а не кажу, що так і було, — вони б нічого не отримали, вдаючи, що Патрік повернувся.

— Правда, — погодився Уїн, а тоді додав: — звісно, міг бути інший обман.

— А саме?

— Припустімо, що хлопець — не Патрік.

— Гаразд.

— Хоча, скажімо, — вів далі Уїн, — хтось підставляє Ненсі й Гантера. Хтось улаштовує знайдення несправжнього Патріка. Ошукачі знають, як Ненсі й Гантер хочуть, щоб це був їхній син, тому їх легко обдурити.

— Бажання, щоб усе вирішилося, — сказав Майрон.

— Саме так. Воно може засліплювати.

— Проте знову: який мотив? Цей несправжній Патрік збирається вкрасти гроші чи що?

— Ні, не думаю, що це так, — промовив Уїн, поміркувавши.

— І поранення хлопця було справжнім. Його вдарили ножем. Нам пощастило, що він не вмер.

— Від рук Гладкого Ґанді, — закінчив Уїн. — Майроне!

— Що?

— Ми знову