Читати книгу - "Без крові. Така історія"

колись давно-давно, у Турині, огорнений нічним туманом, він кружляв по колу пліч-о-пліч з батьком навколо кварталу, слухаючи кожне його слово. І він відчув нестерпну тугу, адже то була остання згадка про досконалу геометричну фігуру, у якій, здавалось, була втілена форма життя. А потім усе стало довжелезною суцільною прямою: від дверей будинку до лікарні. У той скорботний день йому ще здавалося, що в усьому цьому є остання дещиця порядку, що ще важила для нього самого і для його існування, а все інше потім перетворилося на розпливчасте накладення недомальованих малюнків один на інший, малюнків, де, здавалось, було зосереджене абсолютне божевілля всього сущого і незворотна, остаточна втрата будь-якого обміжку між долею і випадковістю, а можливо, і між добром і злом. Дороги його швидкоплинної юності були настільки заплутаними, що одного разу привели його на війну, щоб він зміг пізнати почуття вдячності в його незвичному прояві: у звичайнісінькому протиставленні земляних окопів, що у своїй примітивній простоті принаймні пропонувало хоч якусь сталість, що здатна протистояти будь-якому прояву людської агресії. Там, на війні, зустрічаючись із безглуздою даремністю фронтових атак, Ультімо багато разів розмірковував про те, що ця неупереджена риса сталості і є тим, що не може витіснити ніяка військова хоробрість; що, власне, вони кидаються на форму, а не на людей, що в непереможності тих, хто захищається, втілене вперте бажання речей коритися останнім залишкам порядку, на який ще спроможний затуманений, змучений війною розум.

Проте тепер він знав, що для того, щоб протягом кількох миттєвостей непевності зруйнувати систему, перетворюючи на порох те, що ще вчора видавалося непорушними основами, а зараз є лише далеким спогадом, вистачило і простого порушення одним німецьким офіцером, що з’явився звідти, звідки не чекали, офіційно прийнятих норм. Тепер я можу зізнатися, що вслухався в ці його слова і лише зараз я по-справжньому їх усвідомив: цієї миті у найвіддаленіших і найглибших куточках мого єства з’явилася впевненість, що синова честь не була заплямована. Ультімо пояснив мені, що коли того дня вони, обійнявшись, принишкли на землі й по-дитячому ховалися, аби лишень їх не помітили, мій син уже тоді, куди б не пішов і де б не знаходився, був невинний, бо загубився в неконтрольованій системі без координат, де боягузтво і хоробрість, право і обов’язок не мають чітких меж. Зараз легко побачити в його втечі обриси того, що ми зазвичай недвозначно називаємо дезертирством, проте, повірте, для того, щоб утекти, треба мати досвід, а мій син не складав план втечі, бо був на це не здатен, він просто біг: це був не суцільний малюнок, а хаотичні штрихи. Він був дитиною і вже не бачив цілісної, завершеної фігури навколо, — його оточували лише окремі уривки. Тому, біжучи, він ступав ногами на ті уривки, що йому траплялися, — це не значить, що він тікав, він намагався не загубитися в безвісті, намагався вижити, а не дезертирувати. Я хочу, щоб верховні військові чини і компетентні органи зрозуміли, що я маю їм сказати: благаю, майте хоробрість визнати, що в ті хвилини німецькі терміти порушили саме поняття фронту, навіть поняття географічних і моральних меж, перетворюючи місцевість між Ізонцо і Тальяменто[9] на місце абсолютного безладу, такого ж хаотичного, як спільний витвір класики й авангардизму. Вони спускалися в долини, а потім підіймалися гірськими кряжами, розсипаючись в усіх напрямках, вони фактично знехтували елементарними поняттями про наступ і відступ, перетворивши війну на випадкові спалахи бойових дій, де кожен бій був окремою війною, незалежною від усіх інших. Бо саме німці хотіли цієї війни, бо в них на столі лежав її тактичний план, вони вміли її вести, і аж ніяк не італійці, які ще й досі в усьому бачили частину глобальної і загальної для всіх тактики, вважаючи, що, власне, цілком зрозуміло, кожного солдата частинкою єдиного війська, що все ще стоїть на одній довершеній і неушкодженій шаховій дошці. Тому, лише усвідомивши цю неоднаковість сприйняття, ви зможете зрозуміти, звідки взялася та цифра, якої ви так соромитесь і не розумієте, яка не відображена в жодній статистичній викладці. Яку вважають настільки ганебною, що роками приховують, і яка красномовно показує те, що сталося, засвідчуючи, що за декілька годин битви при Капоретто триста тисяч італійських солдатів були захоплені в полон, часто навіть без жодного спротиву. Ви ж бо краще за мене знаєте, що протягом перших сімдесяти двох годин після австро-німецького прориву в Ізонцо, італійські частини були вимушені спостерігати за тим, що відбувається на їхніх очах, геть не маючи комунікацій, тому ви добре мали б знати, який надприродній жах вони пережили, побачивши ворога перед собою. Ціле покоління вояків, приречених на справжнісіньке пекло, без жодних попереджень і пояснень було кинуто сам на сам з хаосом. Я впевнений, що коли мій син пустився навтьоки, він уже був невинний, бо ця війна перетворилася на сукупність безглуздих, не пов’язаних між собою подій, схожих на човни, що дрейфують без вітрил, так чому ж дивуватися, що, яким би нерозумним це не видавалося, багато хто, довірливо, немов поранений звір, через своє жагуче бажання, був упевнений, що це вже кінець.

Війна скінчилася.

— У це повірили майже всі, — говорив Кабіріа, — а я й досі не розумію, як могли відбуватися такі божевільні речі. Солдати кидали зброю і йшли назустріч ворогу: ось так просто, легко і без крихти жалю. Начебто це цілком природна річ. У полон здавалося так багато, що для того, щоб їх чатувати, австріяків просто не вистачало, тому вони слухняні, немов вівці на пасовищі, залишалися на місці. Незгодних було небагато. Лише капітан та Ультімо. Вони казали, що ніколи не варто опускати зброю: якщо війна скінчилася, то чому ж вони, австріяки, самі її не кинуть?

— Сталося саме так, як розраховували німці, — оповідав ротний хірург, лікар А., — три дні італійці не реагували, а на четвертий їхнє командування віддало наказ про відступ. Солдати, не вірячи в те, що відбувається, спускалися з гірських верховин на рівнини. Вони покидали території, омиті кров’ю стількох співвітчизників, навіть не провівши на них жодного бою. Командування сподівалося відсунути лінію фронту назад до Тальяменто, а потім, переформувавшись, стати в оборону й зупинити австро-німецькі війська. Проте знову ж таки військові своїм куцим розумом виявилися нездатні втямити те, що насправді відбувалося. Було цілком зрозуміло, що війська термітників не припинятимуть наступ і прийдуть до Тальяменто раніше за італійців. Тож більш як мільйон італійських солдатів спускалися рівниною, маючи за спинами своє військо,