Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

дверима, — а це ж узаконений спосіб залицяння по-костаґуанському. Усі були переконані, що вчена і горда Антонія з її закордонним вихованням та закордонними поглядами ніколи не вийде заміж, от хіба що й справді вийде за іноземця з Європи чи Північної Америки, надто тепер, коли Сулако, здається, ось-ось затопить навала приїжджих з усього світу.

Розділ III

Коли генерал Барріос зупинився, аби звернутись до пані Ґулд, Антонія байдужо піднесла руку з розгорнутим віялом — ніби для того, щоб прикрити собі від сонця голову, запнуту легкою мереживною шаллю. Ясне сяйво її синіх очей, якими вона позирала з-під густих чорних вій, на мить затрималось на батьковім лиці, тоді ковзнуло далі, на постать молодого чоловіка років щонайбільше тридцяти, середнього зросту, доволі кремезного, одягненого в легке пальто. Він спирався відкритою долонею на голівку гнучкого ціпка, а Антонія тим часом розглядала його здалека, але тільки-но він побачив, що його помітили, як спокійно наблизився і сперся ліктем на дверцята ландо.

Сорочка з глибоко вирізаним коміром, великий вузол нашийної хустини, стиль його вбрання — від круглого капелюха до лакованих черевиків — усе підказувало думку про французьку елегантність, а в усьому іншому він був типовим білявим іспанським креолом. Пухнасті вуса і коротка кучеряво-золотава борідка не приховували його вуст, рожевих, свіжих, мало що не надутих. Його повне кругле обличчя було того теплого здорового креольського білого відтінку, що ніколи не смаглявіє на рідному сонці. Мартін Деку рідко підставляв обличчя костаґуанському сонцю, під яким народився. Його рідні давно осіли в Парижі, де він студіював право, а в моменти екзальтації бавився літературою, аби стати поетом, як Жозе-Марія Ередія[121], ще один іноземець іспанського роду. В інші моменти він, аби згаяти час, зволяв писати статті про європейські справи для Semenario[122], провідної газети Санта-Марти, яка друкувала їх під рубрикою «Від нашого спеціального кореспондента», хоча ні для кого не було секретом, хто їхній автор. У Костаґуані, де ревно берегли пам’ять про співвітчизників, які виїхали до Європи, всі знали, що то був «Деку-син», талановитий молодий чоловік, котрий, як можна припустити, обертається у вищих колах Суспільства. Насправді ж він був ледачим гультяєм, який підтримував зв’язок з деякими спритними журналістами, мав відкритий доступ до редакцій кількох газет і був бажаним гостем у всяких злачних місцях, де збиралися газетярі. Таке життя, нудна поверховість якого покрита лиском суцільного хизування, мов дурне фіглярство арлекіна — блискітками блазенського костюма, схилило його до космополітизму за французькою модою — хоча французького там було дуже мало, а насправді — просто порожньої індиферентності, що позиціонувала себе як інтелектуальну вищість. Про свою батьківщину він зазвичай говорив своїм французьким приятелям так:

— Уявіть атмосферу опери-буф, у якій усі фіґлі-міґлі сценічних державних діячів, розбійників тощо, усі їхні комічні крадіжки, інтриги та штрикання кинджалами розігруються зі смертельно серйозними мінами. Це страшенно смішно, весь час ллється кров, а актори вірять, що вони вершать долю всесвіту. Звичайно, уряд взагалі, будь-який уряд будь-де, — це для проникливого розуму штука напрочуд комічна, але насправді ми, латиноамериканці, просто-таки переступили всі межі. Жодна пересічна інтелігентна людина не зможе брати участь в інтригах une farce macabre[123]. Втім, ці ріб’єристи, про яких ми зараз так багато чуємо, і справді намагаються якось по-своєму, і то комічно, зробити нашу країну придатною для життя, і навіть виплатити деякі її борги. Друзі мої, ви мусите щосили розхвалювати сеньйора Ріб’єру зі співчуття до ваших тутешніх власників облігацій. Якісь шанси в них, зрештою, є, якщо тільки те, про що мені пишуть у листах, — правда.

І він з глумливою жвавістю пояснював, хто то за один той сеньйор Ріб’єра, — понурий чоловічок, пригнічений своїми добрими намірами, — і яке значення мають виграні битви, і хто такий Монтеро (un grotesque vaniteux et feroce[124]), і в чому особливість нової позики, пов’язаної з будівництвом залізниці та колонізацією величезних територій, і що це входило до однієї великої фінансової схеми.

А його французькі друзі зауважували, що Decoud connaissait la question a fond[125]. Впливовий паризький журнал замовив у нього статтю про цю ситуацію. Вийшла вона серйозною за тоном і легковажною за духом. Згодом Деку спитав одного зі своїх друзяк:

— Ти читав мій опус про відродження Костаґуани — une bonne blague, hein?[126]

Він вважав себе парижанином до самих кісток. Але, зроблений з іншого тіста, ризикував залишитись у житті чимось на кшталт невиразного дилетанта. Він довів звичку огульного висміювання до того ступеня, коли вона вже не давала йому усвідомити вроджені імпульси власної натури. Несподіване обрання на дійсного члена сулакського патріотичного комітету з постачання стрілецької зброї здалось несподіваним злетом, одним з отих фантастичних ходів, на які здатні лише його «любі земляки».

— Це мов грім на мою голову. Я… я… — дійсний член! Уперше чую! Що я знаю про бойові гвинтівки? C’est funambulesque![127] — вигукував він, звертаючись до своєї улюбленої сестри, бо ж у родині Деку всі — за винятком старого батька і матері — розмовляли між собою по-французькому. — Поглянь лише на їхнього пояснювального конфіденційного листа! Тут сторінок вісім — не менше!

Під цим листом, написаним рукою Антонії, стояв підпис дона Хосе, який звертався до «молодого обдарованого костаґуанеро» на громадських засадах, а приватно відкрив своє серце перед талановитим похресником, чоловіком, який має гроші, час та широкі зв’язкú й вартий цілковитої довіри з огляду на своє походження та виховання.

— Що означає, — цинічно прокоментував Мартін сестрі, — що я не мав би розбазарити кошти чи розплескати щось нашому тутешньому Charge d'Affaires[128].

Усю операцію провернули за спиною воєнного міністра Монтеро, що вже втратив довіру як член уряду Ріб’єри, але від якого не так-то просто було відкараскатись. Він нічого про це не знав, аж поки підрозділи під командуванням Барріоса отримали на руки нові гвинтівки. У таємницю був посвячений сам лише президент-диктатор, чиє становище було дуже складне.

— Не смішно! — зауважила Мартінова сестра і повірниця, а брат, хизуючись у найкращих паризьких традиціях, віджартовувався:

— Це грандіозно! Подумати лишень: за участі голови держави, з допомогою приватних осіб, підкладено міну під його власного незамінного воєнного міністра. Ні! Це не лізе ні в які ворота! — і він нестримно зареготав.

Згодом сестру здивували серйозність і здібності, які він виявив, виконуючи ту місію, яку обставини робили делікатною, а брак у нього спеціальних знань — складною. Ще ніколи вона не бачила, щоб Мартін у своєму житті так чимось переймався.

— Це мене