Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Не відійдеш, я закричу, — Настя подивилася в очі колишнього, у разі чого збираючись реалізувати погрозу. Інакше, судячи з усього, він не зрозуміє.

— Кричи, я не…

— Не відійдеш, кінцівки переламаю.

Найменше Настя сподівалася, що в їхній діалог втрутиться третій. Хоча ні, найменше очікувала, що цей третій скаже саме ці слова. Або ні, що цим третім стане чоловік, який схопив Петра за плече, розвернув, втиснувши вже його в стіну під’їзду.

Бідні пліткарки… Знали б вони, що пропускають, додивляючись останні сни, рвали б на собі волосся. А ось Настя із задоволенням помінялася б з однією з них місцями — краще насолоджуватися снами, ніж завмирати в ступорі, круглими очима стежачи за тим, як перед носом розгортається дивна, нереальна, нелогічна сцена.

— Хто це, Насте? — Імагін, а це, чорт візьми, був саме він, тримав Петра за горло, не даючи тому ні вдихнути, ні видихнути. Петро ж, уже помітно почервонілий, розмахував руками, вимагаючи подати повітря. — Ти його знаєш?

Треба було щось відповісти. Терміново. Треба було якось зупинити вбивство. Теж терміново. Треба було внести краплю розуму в те, що відбувається, але Настя змогла тільки кивнути. Добре, що це допомогло.

Захват був трохи ослаблений, Петро вже сам схопився за горло, намагаючись відкашлятися, але довго 'відпочивати' йому не судилося.

— Він щось зробив? — запитання, поставлене убивчо спокійним тоном, адресоване було Насті, від неї, якщо не вимагали, то чекали відповіді. Зрозуміла це Туся не відразу, спершу не менше ніж пів хвилини, переводила здивований погляд з одного чоловіка на іншого. А потім похитала головою, мовляв, ні.

— Тоді для профілактики, — Імагін засадив Петру кулаком в місце сонячного сплетіння. Той, тепер вже не здавався таким великим і сильним, зігнувся вдвічі, одночасно кашляючи та видаючи дивні хриплі звуки. — А тепер геть, поки живий, потім побачимося, ще поговоримо.

Як не дивно, на цей раз вмовляти Петра не довелося. Він кинув сповнений болю погляд на Настю, судячи з усього, це мало б її вразити, потім зиркнув на Імагіна, все так же, зігнувшись, а потім пошкандибав геть, вважаючи, що краще не прощатися і не нахабній.

Імагін же провів його важким поглядом, періодично стискаючи й розтискаючи кулаки, дочекався, поки бідолаха сховається за аркою, а потім перевів погляд на Настю.

— Не треба було його відпускати, ходімо, — узяв її руку у свою, потягнув. Судячи з усього, зробив висновок, що питати зараз у неї що-небудь, сенсу однаково немає, тому вирішив діяти так, як вважає за потрібне.

А за потрібне він вважав відчинити дверцята досить високої машини, посадити її на пасажирське сидіння, впертися об дверну раму, уважно розглядаючи байдуже обличчя.

— Хто це був? — Гліб хмурився, дивився суворо й уважно, а Насті чомусь було соромно підняти погляд на рятівника. А ще вона відчула, що раптом почала тремтіти.

— Це… знайомий… ми… разом танцювали, потім я пішла, — язик ледве ворушився, слова плуталися, думки теж, було складно не те, що говорити — думати.

— Що він хотів?

— Він… я не знаю, просто… просив пробачення…

Імагін вилаявся крізь зуби, від чого Настя мимоволі стиснулася. Боятися варто було раніше, а інстинкти прокинулися тільки зараз, якось запізно.

— Не тремти, усе добре, — помітивши такий її стан, Гліб трохи пом’якшав. У нього теж трапилася реакція, просто трохи іншого типу.

Більшу частину ночі він звично вже спостерігав за метеликом, а потім вийшов, згадавши про те, що мусив зателефонувати заокеанським колегам. Зателефонував, на свою голову. Коли повернувся — її вже як вітром здуло, а ще вона не взяла слухавку, коли їй телефонували, і поїхала не так, як зазвичай — з однією з дівчаток, а судячи з усього, взяла таксі.

Так і було, взяла таксі, тільки під’їхала не під будинок, що було б логічно, а вийшла за кілька кварталів, потім повільно йшла, раз у раз, штовхаючи камінці, які були по дорозі. А потім пропала… Гліб навіть не зрозумів, як таке сталося, відвернувся на секунду, а її вже немає.

Він вийшов із машини, намагався зрозуміти, побачити, почути, а вона ніби провалилася під землю, якби не крик, так і залишилася б непоміченою. Добре, що додумалася крикнути.

— Він точно нічого не зробив? — її руки вкотре за ніч схопили за кисті, тепер набагато м’якше, перевернули, перевіряючи, чи немає відмітин.

— Ні, нічого, вибачте, мені додому пора… — Настя розуміла, що несе нісенітницю, але краще це, ніж впасти при ньому в істерику, яка неодмінно буде.

— Сиди, — встати їй, звичайно, не дали, відпустили руки, потягнулися до бардачка, відчинили його, дістаючи воду. — Ось, пий, — протягнули їй.

А потім, важко зітхнувши відкрутили кришечку, яка не піддалася б тремтячим пальцям, піднесли до вуст, даючи зробити кілька ковтків, потім закрутили й закинули кудись у машину.

— Полегшало?

Правду кажучи, ні, але Настя кивнула. Їй би не води, а чогось градусів на сорок міцніше, але просити вона посоромилася, та й не змогла б — занадто багато слів.

— Сиди, я зараз, — Гліб окинув її уважним поглядом, ніби оцінюючи, зможе втекти чи ні. Мабуть, прийшов до висновку, що не зможе, тому залишив у машині, а сам попрямував до місця недавньої сутички, зник у ніші, у якій кілька хвилин тому була сама Настя, а потім вийшов звідти з її рюкзаком, повернувся, паралельно обтрушуючи його, без дозволу поліз у бічну кишеню, дістав телефон, розблокував. — Чому слухавку не брала?