Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 31

Як би довго не хотілося лежати в обіймах коханого, але нам обом було потрібно зайнятися важливими справами. Даріса чекала детальна розповідь того, що сталося за той час, поки Анхель був не при владі, ну а мені час було на перше нормальне тренування. Звісно, я й так показала високу майстерність, але не хочеться й протягом усіх наступних боїв думати яка ж я незграбна.

– Якщо хочеш, я також приєднаюся до вас. Допоможу з тренуваннями,– раптом запропонував Даріс.

– Здається, ти недооцінюєш Крейга,– різко розвернулася до чоловіченька і зробила випад в його сторону з парасолькою.

– Або просто трішки переоцінюю себе,– посміхнувся Даріс, потираючи руку.

– Побачимося через кілька годин,– швиденько поцілувала його та вибігла з кімнати.

По тому, куди мене вів вже знайомий охоронець, було зрозуміло, що на вулиці нам вже ніхто не дасть потренуватися. Як-не-як, а такі ділянки справді були найменш захищеними, тож варто було погодитися з заходами безпеки, особливо знаючи, що ще жоден з кейнторіанців не розколовся і напад може повторитися та далеко не один раз.

Ми минали кімнату за кімнатою, зал за залом і я все більше дивувалася винахідливості місцевих архітекторів. Хоч різні частини замку й були дещо подібними між собою, все ж кожна з них мала свої неповторні детальки, по яких з легкістю можна було орієнтуватися. Таким чином, спостерігаючи за кожним виступом, химерною фігурою чи навіть найменшим різьбленням, я б з майже стовідсотковою впевненістю змогла б повернутися. Але ключовим тут було слово майже. Так-так, я часто можу подумати подібне, а потім заблукати там, де це здавалося практично неможливим.

– Наскільки сильно я спізнилася?– дивилася на захеканих та спітнілих братів і сестричку та серйозно задумувалася про те, яка ж зараз таки година.

– Ти ну просто дуже вчасно,– у своїй звичайній манері промовив Крейг, намагаючись віддихатися.

– Не слухай його,– посміхнулася Розалія.– Ми просто з Ейнаром вирішили показати братику, хто є хто.

– Ну і що, Крейгу, програв?- припустила найочевидніше. Ну добре, я лише щиро сподівалася на це.

– Мрій і далі. Мене ці двоє точно не здолають, особливо якщо вони весь час сидять вдома й не практикують ні бойової магії, ні рукопашного бою.

– Оце так. Ми просто не хотіли поранити його, а в інакшому разі ми ще побачили б, хто кого,– Ейнар просто буквально на рівному місті показав кілька ударів та зробив сальто.– У нас досить непогана підготовка, а що ти покажеш?

Я посміхнулася й скорчила скромну, але дуже кровожерливу мордочку і відступила кілька кроків від рідненьких кровинок. Клацнула пальцями й цим викликала хитромудру ілюзію водоспаду та кількох нападників у масках, схожих на тих кейнторіанців.

– Вау,– не стрималася Розалія, що ніколи не бувала далі рідненького містечка й ось Кепітелії, що розташовувалися досить близько між собою.

Проте я цілком розуміла захват сестрички. Сама б відреагувала абсолютно так само, якби не була творцем цієї краси і на мене не насувалися хоч і вигадані, проте все ж вороги. До речі, мушу зауважити, що я забула врахувати свою зміцнілу магію і все було страшенно реальним, аж до важкості пересування через те, що завжди перебувала як мінімум по коліна у досить таки холоднючій воді.

Переді мною була ціль – знешкодити десятьох суперників, не застосовуючи магії. Думаю, ілюзією я змогла підтвердити свій високий рівень володіння чарами. Та й наступного разу у битві також можна буде використати цей хід. Мені буде звичніше, а от нападники розгубляться.

Я швидкими кроками почала стрибати по каменях, намагаючись обрати найзручнішу ділянку для бою, але на мене насувалися вже четверо ілюзорних кейнторіанців. Один з них мав дивну срібну сокиру з подвійним вістрям та ще двоє були озброєні шаблею та кинджалом.

Роззирнулася у пошуках чогось, чим можна було б прикритися, що можна було б використати для броні, але не побачила нічого, окрім величезних каменів, які й підняти то не змогла б. Тож використала елемент несподіванки й побігла до своїх творінь. Нерозумно трішки, але така тактика часто спрацьовувала і цього разу не підвела. Вправним ударом ноги, а потім і хуком з правої знешкодила першого суперника. Він володів шаблею, тож тепер у мене була і зброя.

Я розбіглася і замахнувшись шаблею, стрибнула на другого нападника. Він швидко відбив мій удар сокирою з подвійним вістрям, проте вона була більш неповороткою за мою зброю, тож за лічені секунди від нього залишився лише пил. На щастя, сокира розвіялася разом із ним, не даючи її підібрати наступному кейнторіанцю.

Я посміхнулася цьому факту, хоч і без жодного сенсу, бо то ж були мої власні творіння, а навіть не реальні вороги. І раптом в голову прилізла загальновідома фразочка: «Сміється той, хто сміється останнім» чи як там вона взагалі звучить. Яка ж вона правдива… Не встигла ще посмішка сповзти з мого обличчя, як я відчула сильний удар по голові. І якби ж то це була ілюзія з її ілюзорним болем… А так виявилося, що я просто через звичайнісіньку дурницю вдарилася головою об стіну. І хоч як це не прикро визнавати, подібні дурниці в моєму житті стаються мало не щороку. Після минулого такого разу ще й на лобі залишилися характерні сліди від рельєфу однієї зі стін академії.

– Даяно, ти як?– першою підбігла до мене Розалія.

– Та все добре,– ступила крок до сестрички та похитнулася.– Підлікуєш трішки, а то щось мене заносить?

Розалія швиденько активувала потоки магії й за дві хвилинки я була як нова. І що зробила спершу? Звісно, що поглянула на Крейга. Мені було неабияк цікаво, як відреагує найкращий бойовий маг з усіх, кого я знаю. Не думайте, то я не вважаю брата крутим, просто практично нікого не знаю з цієї сфери.

– Непогано,– нарешті промовив він.– Але чому ти атакуєш лише з правого боку? Так ти занадто відкриваєшся для ворожих ударів та й твої рухи є досить передбачуваними. Потрібно буде над цим попрацювати. Усім вам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍