Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 30

Сьогодні я прокидалася з посмішкою на вустах вперше за досить довгий час. Даріс погладжував моє волосся, час від часу покриваючи шию поцілунками, а я просто насолоджувалася нашим першим повноцінним ранком разом.

– Ти така чарівна увісні,– прошепотів чоловіченько, все ближче підбираючись до моїх губ, а я не стала чекати, практично накинувшись на Даріса.

Раптом почувся стукіт, а за ним швидкий скрип дверей. Настільки, що ми заледве встигли накритися ковдрою. Не знаю, скільки пройшло часу, але це просто якесь прокляття чи щось з того роду. Ну справді, чому до нас хтось постійно вривається, наче до себе додому? Хоча в даному випадку ми таки, можна сказати, були гостями, адже до нас завітав не хто інший як Анхель.

– Ну що, молодята, як поживаєте?– влетів бадьорий правитель та поводився так, наче вчора не він лежав на смертельному ложі, а його життя не підтримувалося невловимими ниточками магії Мортеїв.

– Анхелю. Давай не повторюватимемо давніх звичок, добре?

– Що, не дають побути разом?– підморгнув король чомусь саме мені. Аж захотілося ще дужче закутатися в ковдру чи краще залізти під неї з головою. Таке-собі невеличке укриття від сторонніх очей.

– І ти один з числа цих людей,– невдоволеним поглядом Даріс провів покоївку, що внесла глеки з водою та пішла звідси.

– Ну вибачайте, не зміг чекати. Вже обідня пора, до вашого відома, а мені страшенно хотілося віддячити за те, що ти врятувала мене,– посміхнувся король та двічі легенько клацнув пальцями.

Я не розуміюче роззирнулася по кімнаті, адже як ніколи було цікаво, що ж король може подарувати і де цей подаруночок знаходиться. Проте навколо нічого не було, жоднісінького потоку магії чи слабесенької заледве помітної ниточки. І це було абсолютно не схоже на короля, який за цю добу став мені неначе рідним братом.

– Ну чому так довго?– нетерпляче промовив король до тієї самої білявої покоївки, яка цього разу вже принесла загадкову брунатну оксамитову коробочку, обгорнуту білосніжним подарункоим бантиком досить таки чималеньких і незвичних розмірів.

Анхель підійшов до мене та вручив подарунок, а я… Мало не забула про те, що тримаю ковдру й кинулася ледь не на шматки розривати той бантик і практично шматувати коробочку, настільки мені стало цікаво. Проте подарунок… він перевищив усі будь-які очікування.

– Вітаємо в родині,– Анхель спостерігав, як я захоплено дістаю тіару, всипану дорогоцінними каменями, з’єднаними між собою чудовими металевими сплавами ручної роботи.– Чудовій принцесі потрібна гідна для неї тіара. Вибачаюся, що подарунок такий передбачуваний, проте у ній є свої секретики, які краще нехай залишаться сюрпризом. Адже так цікавіше, правда?

– Звісно,– посміхнулася я, вже приміряючи тіару, хоча насправді хотіла бути в курсі навіть про найменшу дрібничку про цю красу. Якби ж знала, що так ніколи й не довідаюся її секрет, то запитала б це одразу, але вже як сталося, так сталося...

– А тобі пасує,– ніжно розправив один з локонів Даріс.– Я б навіть сказав, що ти більше пасуєш на роль правительки, ніж ми двоє.

– Це точно,– миттєво погодився Анхель зі своїм братом.– Ну все, не заважатиму. Але якщо-що, чекаємо вас у обідній залі.

Даріс просто махнув королю, щоб той пішов з кімнати та повернувся до мене з поцілунками, а я…почала в тумбочці шукати дзеркальце, щоб подивитися на себе у тіарі.

– Ти просто прекрасна,– посміхнувся Даріс, схиляючись до мене так, щоб і його було видно у віддзеркаленні. Ну вибачай, у мене тут новий незрівнянний подарунок – моя перша тіара. Доведеться тобі, чоловіченьку, почекати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍