Читати книгу - "Останній спадок"

class="p1">Олівія мовчки ствердно кивнула головою.

— Я намагався витягти з Підгірського хоч якусь інформацію, — від згадки про перелякані студентові очі моїм тілом розтеклася млість, — але хлопець був дико переляканий і мовчазний.

— А що, як малий був під кайфом?

Я розумів, що така ймовірність — і доволі висока — існувала. Є безліч психотропних речовин, які не призводять до зниження здатності говорити членороздільно та тримати рівновагу, як-от алкоголь, а проте заганяють у ступор і змушують створювати в голові свою, альтернативну реальність, бачити речі, яких немає, тобто галюцинувати. Відстороненість і страх від будь-якого шереху як симптоми вживання наркотиків могли бути поясненням поведінки Максима.

— Може, — цього разу я спробував підбадьорити Марка, підтакнувши його здогадці.

Олівія протерла ганчіркою стіл.

— Але навіть у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння студент не спромігся б вигадати знайому мені людину.

— Збіг обставин… — Марко досі не хотів вірити в почуте. Погодитися — означало б разом зі мною влізти в це гівно з головою, а ґевал полюбляв чистоту.

— Забагато збігів, як гадаєш?

Марко скуйовдив коротке волосся й нарешті вперше за хвилин десять присів на стілець навпроти. Олівія вмостилася на дивані праворуч від мене (мій ніс залоскотав запах кокосового гелю для душу).

— Добре. — Чоловік прибрав уважного, абсолютно серйозного вигляду. — Уявімо, — просто на секунду уявімо, — що все це правда. Тоді що означають ті слова? Закарлючки, маю на увазі.

— Ми з Олівією довго міркували, але так і не зрозуміли.

— Ну, приїхали.

Жінка не витримала:

— Марку, як можна бути таким упертим?! Та легше навчити собаку подавати чай у ресторані, як вмовити тебе вислухати нас, не перебиваючи.

Чоловік навмисно важко, демонструючи, що робить нам послугу, видихнув. Та хай як він упирався, я вже відчував у ньому крихту прихованого зацікавлення.

— Гаразд, вивалюйте, що там у вас…

Його голос став приглушеним, щоки надулися, а руки схрестилися на грудях.

— Отже, символи належать хорватам, які проживали на території Західної України наприкінці першого століття. Їхня тогочасна столиця розташовувалася лише за годину їзди від Львова.

— Столиця?

Я вхопив простягнутий Олівією ноутбук і запустив інтернет-браузер. За мить на екрані висвітилася стаття з Вікіпедії про село Стільсько з фотографіями. Кожну я відкривав почергово, аби Марко міг вловити суть.

— 1981 р. історик за фахом Орест Корчинський відкрив на території села Стільська старослов’янське городище. Там знайшли рештки укріплень зі збереженими земляними валами, обкопаними ззовні глибокими й широкими ровами чи обведеними горизонтальними терасами. На гребеневій частині валів колись були міцні дерев’яні стіни-укріплення з оборонними вежами. Загальна довжина стін давнього міста сягала десяти кілометрів, а його укріплена площа становила близько 250 гектарів. Тобто столиця старослов’янського народу була неймовірно великою: колись Стільсько ледь не в чотири рази перевищувало за розмірами найбільші тогочасні європейські міста. Під час розкопок було знайдено приміські поселення, некрополі, печерні храми, осередки релігій. За окремими даними, у місті мешкало близько сорока п’яти тисяч осіб. — Через пошук я запустив мапу Європи дев’ятого-десятого століть, а в сусідніх закладках — фото городища. Хвилину Марко роздивлявся зображення печерних святилищ і мальованих планів тогочасного мегаполісу, доки я не збільшив мапу, аби було краще видно саме Західну Україну. — Основною причиною такого бурхливого розвитку міста було його розташування. Ось, поглянь. Регіон городища лежав на межі двох великих етнічних масивів слов’ян — східних і західних, на кордоні двох християнських церков — східної візантійської та західної римської. Також тут перетиналися два важливі трансконтинентальні шляхи, що з’єднували Схід із Західною Європою та Північ із Середземномор’ям.

На річці Колодниці було створено великий водний шлях завдовжки одинадцять кілометрів. Це дало змогу слов’янам завдяки системі гребель і шлюзів з’єднати місто з Дністром, проводити малі кораблі до великої річки. Усю велич міста відображає його назва — Стільсько. Корінь «стол

» означає «сидіти на столі (престолі)», а суфікс «ск» — «місто, населений пункт». Така назва не трапляється більше ніде не тільки в слов’ян, а й у всій Європі.

— «Де люд рождає земля стає домом», — процитувала Олівія послання, — ми думаємо, що це якось пов’язано з так званим «домом» хорватів, яким можна образно вважати Стільсько. Тоді частина «земля стає домом» може стосуватися підземель чи печер, досі збережених на тій території. Гадаю, нам варто пошукати відповіді там. Когось запитати. Не знаю.

Олівія замовкла, опустивши погляд у підлогу. Ми усвідомлювали, що таких необґрунтованих припущень недостатньо, аби стверджувати про хоча б ідею для подальших дій. Марко, глипнувши на нас і не зрозумівши, чи закінчили ми розповідь, наважився заговорити:

— Ну нехай. Їдьте й дивіться собі. Що ви хочете від мене? Навіщо влаштовувати весь цей цирк переді мною?

Ми з Олівією перезирнулися. Наше бажання здавалося нам очевидним, а від самої думки про чергову порцію вмовлянь Марка ставало млосно. У жінки завібрував телефон, від чого та підскочила й поквапливо витягла його з кишені шортів. Подивившись на абонента, вона швидким порухом пальця перевела дзвінок на автовідповідач. Моє око мимоволі вловило у верхньому правому куті телефона годину — «5:36 p. m.». Ще один самотній вечір для Луки…

— Ми хочемо, аби ти поїхав із нами.

— Нафіга це мені?

— Тобі не треба, — втрутилася Олівія, — зате треба нам. Треба Далібору, а він твій давній друг, який просить про допомогу. Невже ти відмовиш у такій дрібниці, як швиденько змотатися до Стільська й назад?

— Ти подолав такий шлях, і я сподіваюся, що не марно. Хотів допомогти — ось нагода. Я почав цю історію з тобою й хочу завершити з тобою.

Хоча насправді розумів, що причина ховалася в потребі мати когось дужого поруч.

— А якщо там нічого путнього не знайдеться?

— Тоді обіцяю забути про все й жодним словом не згадувати хорватів і Підгірського. — Я пильно поглянув у Маркові очі, безмовно доводячи абсолютну серйозність своїх слів.

— Добре. Умовили, чортові гуманітарії! Але якщо поїздка виявиться даремною…

— Обіцяю.

Хвилину Марко помовчав, а тоді запитав:

— Як же сталося, що велике й могутнє місто майже безслідно зникло, коли інші, набагато менші, ще досі живі та процвітають?

Я на мить замислився. Це цікавило не лише його.

— За легендою, Стільсько підступом дощенту спалили вороги. Одначе сліди пожеж, знайдені в культурному шарі, не є достатнім доказом знищення міста внаслідок раптового вторгнення. Та й не віриться мені, що міцно укріплене городище так легко здалося. Загалом причину смерті міста досі ніхто достеменно не знає.

12

Братислава, Словаччина. 31 серпня, 2015 рік

— Vaše pivo[57].

Симпатична молода офіціантка в