Читати книгу - "Ліс таємниць"

й обтрусив мох зі свого хутра, одночасно роззираючись галявиною. Сонце сходило над заростями папороті, відкидаючи довгі тіні на голій землі. Небо було блакитне, без жодної хмаринки. Пташиний спів обіцяв легкі лови.

— Агов, Орляколапе! — гукнув Вогнесерд новакові, який сидів біля входу до свого кубла. — Хочеш піти на полювання?

Орляколап підскочив і побіг через галявину до Вогнесерда.

— Уже? — запитав новак. Його очі сяяли захватом.

— Так, уже, — нявкнув Вогнесерд, раптом загорівшись ентузіазмом Орляколапа. — Я б не відмовився від свіженької мишки, а ти?

Орляколап пішов до ялівцевого тунелю слідом за вояком. «Малий навіть не спитав, де Сіросмуг», — подумав Вогнесерд. Він шкодував, що його товариш ніколи не брав близько до серця свої обов’язки виховника. Із самого початку Сіросмуг був більше заклопотаний Срібнострумкою. Тим часом Вогнесерд сам став названим виховником Орляколапові. Йому подобалася серйозність новака, він любив тренуватися з ним. Та все ж Вогнесерда непокоїло те, що Сіросмуг забув про відданість своєму Кланові.

Коли вони з Орляколапом підіймалися байраком, Вогнесерд з усіх сил намагався відігнати ці думки. Коти норовили оминути болотистий потік, який уже потроху мілів. Важко було сумувати й непокоїтися в такий теплий день. Повінь спадала, і загрози для Громового табору більше не було.

На вершині байраку Вогнесерд зупинився.

— Отож, Орляколапе, — нявкнув він, — добре принюхайся. Що ти відчуваєш?

Новак стояв, підвівши голову й заплющивши очі. Він розкрив рота, щоб краще вловити запахи.

— Мишу, — нарешті відповів він, — кролика, дрозда і… ще якусь іншу пташку.

— Це дятел, — сказав йому Вогнесерд. — Що-небудь іще?

Орляколап зосередився і раптом різко розплющив очі.

— Лисиця!

— Запах свіжий?

Новак знову принюхався і заспокоївся, виглядаючи трохи присоромленим.

— Ні, старий. Два чи три дні вже, гадаю.

— Добре, Орляколапе. Тепер ти йди у цьому напрямі, аж до двох старих дубів, а я піду сюди.

Вогнесерд дивився на Орляколапа, як той повільно пересувався в тіні дерев, зупиняючись через кожні кілька кроків, щоб принюхатися. Шелест крил під кущем відволік його. Він повернув голову й побачив дрозда, який тріпотів крилами, намагаючись витягнути із землі черв’яка.

Кіт пригнувся і поплазував до птаха. Дрізд уже вицупив черв’яка і прийнявся його клювати. Вогнесерд приготувався до стрибка.

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Різкий нявкіт Орляколапа пронизав тишу навколо. Новак з усіх сил біг до Вогнесерда. Під його лапами хрускотіло торішнє листя. Вогнесерд спробував упіймати дрозда, та сполохана пташка вже злетіла на гілку, панічно клекочучи.

— Що ти собі думаєш? — роздратовано обернувся Вогнесерд до учня. — Я мав упіймати того дрозда! А тепер він так кричить, що всі в лісі вже…

— Вогнесерде! — задихано крикнув Орляколап, зупинившись перед ним. — Вони йдуть! Я почув їхній запах, а потім побачив!

— Чий запах? Хто йде?

Очі Орляколапа округлилися від жаху.

— Тіньовий і Вітряний Клани! — нявкнув він. — Вони прийшли напасти на наш табір!

Розділ 20

— Де вони? Скільки вояків? — одразу запитав Вогнесерд.

— Отам, — Орляколап махнув хвостом у гущавину. — Не знаю скільки. Вони пробираються підліском.

— Добре, — Вогнесерд швидко метикував, намагаючись не зважати на шалене серцебиття. — Біжи до табору. Попередь Синьозірку і Тигрокігтя. Треба, щоб сюди відрядили вояків.

— Гаразд, Вогнесерде, — Орляколап повернувся і кинувся вниз.

Коли він пішов, Вогнесерд заглибився в ліс, із потроєною обережністю пробираючись під арками папоротей. Спершу все наче було тихо, але невдовзі він відчув кислий запах великого гурту котів Вітряного і Тіньового Кланів.

Десь попереду тривожно затьохкала пташка. Вогнесерд заховався за деревом. Він усе ще нікого не бачив, але його шерсть уже наїжачилась від передчуття…

Вояк присів на задні лапи, а тоді стрибнув угору, вчепившись кігтями у стовбур, аж поки дістався нижніх гілок. Там він затих і став спостерігати.

На лісовій долівці було порожньо, ані жучок не пробіжить. Тоді Вогнесерд побачив, як захвилювалася папороть. Зблиснуло й одразу зникло щось біле. За якусь мить із підліску просто під деревом вистромилася темна голова. Вогнесерд упізнав Ночезора.

Тіньовий провідник тихенько нявкнув:

— За мною!

Ночезір вийшов із хащ орляка і кинувся навпростець через смугу відкритої землі. Гурт котів побіг услід за ним. Вогнесерд захвилювався значно сильніше, коли побачив, як їх багато. Чи не всі вояки Вітряного і Тіньового Кланів разом мали напасти на його табір. Вогнесерд помітив там Високозорого і Попелюха, Мертвонога і Короткохвоста, Мокронога і Одновуса, які бігли настільки злагоджено, ніби змалечку разом тренувалися.

Не так давно ці коти билися одне з одним у засніженому Вітряному таборі. Зараз же вони об’єдналися у своїй ненависті до Хвостолома і Громового Клану, що надав йому притулок.

Вогнесерд знав, що йому доведеться з ними битися. Навіть попри те, Вітряні коти були для нього друзями. Вояк повинен стояти за свою провідницю і свій Клан.

Поки Вогнесерд спускався, до нього долинув лютий крик із табору, за яким залунав знайомий голос — Тигрокіготь закликав вояків до бою. Незважаючи на всю свою недовіру до воєводи, Вогнесерд відчув полегшення. Саме зараз Громовий Клан потребував несамовитої хоробрості Тигрокігтя, усіх його вояцьких навичок.

Вогнесерд зліз із дерева, вірніше, зістрибнув на усі чотири лапи, і кинувся в бій, не намагаючись більше ховатися від нападників. Коли він вибіг на узлісся, то побачив, що на схилі всюди шипіли і терзали одне одного коти. Тигрокіготь і Ночезір зійшлися у двобої, люто гамселячи одне одного. Темносмуг повалив на землю якогось Вітряного вояка. Мишошубка, не тямлячись від люті, скочила на Попелюха. Ранньоквітка, Вітряна королева, вчепилася кігтями в бік Довгохвоста, і той, вирвавшись, кинувся униз зі схилу.

Вогнесерд стрибнув просто на Ранньоквітку, відчуваючи, як у його жилах пульсує лють. Якось само собою пригадалося, що він допомагав цій королеві нести її кошеня до табору під час повернення Вітряних котів після вигнання. Коли Вогнесерд приземлився біля киці, вона трохи подалася назад — лише для того, щоб краще замахнутися. Кілька митей вороги пильно дивилися одне на одного. Погляд Ранньоквітки був сповнений гіркоти. Вогнесерд розумів, що вона теж пам’ятає, скільки всього вони звідали разом. Він не міг її вдарити, а королева, вичекавши ще якусь мить, позадкувала і зникла десь у гущавині котів.

Та не встиг Вогнесерд перевести дух, як у нього на бігу влетів інший кіт, збивши його на вологу землю. Громовий вояк марно намагався підвестися. Повернувши голову, він зустрівся з лютим поглядом Короткохвоста. Ще мить — і Тіньовий вояк глибоко впився зубами у Вогнесердове плече. Закричавши від болю, Вогнесерд задніми лапами затопив Короткохвосту в пузо, вириваючи звідти жмутки бурої шерсті. На нього бризнула кров, і Тіньовий вояк, поточившись від болю,