Читати книгу - "Щастя на порозі, Уляна Пас"

20.

Натану таки вдається поставити на місце брата. Він значно вищий та сильніший за Артема, тому доволі швидко розбирається з ним. Ірина Ігорівна шоковано схлипує, а я пригортаю до себе Аню. Добре, що вона зовсім крихітка і не розуміє, що тут відбувається. 

- Заспокоївся? - холодно запитує Натан, скрутивши братові руки. 

Артем важко дихає і дивиться на нас з Анею так, наче це ми причина усіх його бід. 

- Відпусти! - сичить крізь зуби. У нього розбита губа, з якої цівкою тече кров, та подряпина на щоці. А от у Натана розсічена брова. Здається, що і йому перепало від брата. 

Натан відпускає Артема, і той нервово поправляє свій одяг. Сам Краєвський підходить до мене і кладе свою долоню на плече. Злість у його очах потроху гасне, і це тішить. 

- Ти як? Все гаразд? - питає стурбовано.

Вдається тільки кивнути. На Артема стараюся не дивитися. Він з кожним разом все більше падає у моїх очах. Хоча я й до цього вважала, що далі вже нікуди. 

Розуміючи, що далі відбудеться сімейна розмова, я забираю Аню і разом з нею піднімаюся на другий поверх. На даний час вона живе в кімнаті Ірини Ігорівни, тому йду одразу туди. Від хвилювань розболілася голова, і, поки Аня лежить у ліжечку та розглядає карусель з іграшок, що крутиться у неї перед очима, я сідаю у м'яке крісло та намагаюся впоратися з головним болем. 

Те, що сталося, далеко не нормально. Артем здається мені абсолютним психопатом, і в мене в голові навіть думки такої немає, щоб довірити йому Аню. 

Крихітка доволі швидко засинає, а я продовжую сидіти на одному місці і спостерігати за тим, як мило вона зараз виглядає. Коли двері тихенько відчиняються, і на порозі з'являється Натан, я підводжуся на ноги та наближаюся до нього. Чоловік здається мені зібраним та серйозним. Та мій погляд притягує його розбита брова.

- Потрібно ранку обробити, - кажу тихо. - Де у тебе аптечка?

- У ванній кімнаті, - відповідає, не зводячи з мене погляду. 

Киваю і першою залишаю спальню Ірини Ігорівни. Аня проспить до самого ранку, тому за неї можна не хвилюватися. Разом з Натаном проходжу у ванну кімнату і пізно розумію, що для нас двох тут трохи мало місця. 

Поки шукаю у шухлядах аптечку, чоловік стоїть, спершись на стіну. Ми обоє мовчимо, хоча, здається, тема для розмови є. І дуже серйозна. Аптечка таки знаходиться, і я ставлю її на пральну машинку та дістаю все необхідне. Просочивши спонжик антисептиком, обережно обробляю ранку,  при цьому наблизившись до Натана на критичну відстань. 

Його темні очі прискіпливо мене розглядають, а я дуже стараюся, щоб не горіло обличчя. Сама чудово розумію, що ми тут удвох і може статися все, що завгодно. 

- Начебто все, - закриваю  ранку пластиром і швидко збираю все назад в аптечку. Вже збираюся покласти її назад у шухляду, коли несподівано Натан відставляє її вбік, а мене підхоплює за талію та саджає на все ту ж пральну машину. 

- Пробач за Артема. Він ідіот, - випалює мені в губи і не поспішає забирати руки з моєї талії. - І його погрози не мають сенсу. Аня йому не потрібна, і він нічого не зробить, щоб її забрати. 

- Тоді чому він погрожує? - тихо запитую. - Чому заявився сюди, знаючи, що ми тут? 

- Тому що він звик отримувати те, що захоче, - стримано відповідає Натан, але від мене не приховується різкість його голосу. 

- І чого він хоче? - дивуюся.

- Тебе, - відповідає Натан. - Ти зі мною. І Артему це не подобається. У нього в голові живе переконання, що життя завжди дає мені більше, ніж йому.  Воно, звісно, не вірне, але переконати брата в іншому дуже важко. 

- Він хоче мене, тому що я з тобою? - здивовано випалюю. - Дурня якась! А на те, що я не вважаю його нормальним чоловіком він не зважає? Мені здається, що Артем просто розпещений хлопчисько. 

- Можливо, так і є, - Натан однією рукою заправляє мені за вухо пасмо волосся, а тоді обережно кладе руку на шию. Великим пальцем погладжує шкіру і від цих маніпуляцій хочеться прикрити очі та замуркотіти. - Я не віддам вас йому, Мілано. Нізащо у світі. 

І я йому вірю. Просто відчуваю його впевненість на якомусь підсвідомому рівні. І сама тягнуся до його губ за поцілунком. 

Ми цілуємося так, наче навколо немає нікого і нічого. Натан робить це впевнено і дуже гаряче. Його руки у мене під футболкою, а мої міцно хапаються за його плечі. Серце б'ється десь у горлі і до божевілля хочеться чогось більшого. Я готова довіряти цьому чоловікові. Просто відчуваю серцем, що він мене не образить, а головне - Аню. 

- Зажди! - через всі переживання та емоції знову болить голова. Здається, я трохи перебільшила власні сили. Натан прискіпливо розглядає моє обличчя і, здається, розуміє все без слів. Підхоплює мене на руки та виносить у коридор. 

На щастя, там ми нікого не зустрічаємо. І лише в нашій кімнаті він кладе мене на ліжко і обережно цілує у лоб.

- Пробач. Я зовсім забув, що ти поки що не в формі, - він сідає на край ліжка і бере мою руку у свою. 

- Я також забула, - посміхаюся. - Ти залишишся зі мною? Нікуди не підеш?

- Хочеш, щоб я був тут? - Натан посміхається, а я роблю те ж саме. 

- Дуже хочу, - легенько киваю головою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍