Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– Моя дорога тигриця, – в очах чоловіка промайнув пустотливий блиск. – Твоя поява зробила цей вечір набагато яскравішим.

– Тобі варто частіше бувати в столиці, милий. Тоді б кожен твій день став набагато яскравішим, – усміхнулася вона. А потім, згадавши про моє існування, перейшла до представлення нас одне одному: – Олександра – господиня сьогоднішнього свята. Валдіс Енрізо – найкращий з тих емірів, що коли-небудь жили. І як усе прекрасне – занадто далекий. Валдіс присвятив своє життя роз'їздам землями Тенталя.

– Так це на вас ми чекали, щоб призначити день балу, – згадуючи розмову за вечерею, сказала я.

– Так, – усміхнувся чоловік. – Ви дали мені привід хоч ненадовго повернутися додому.

Я відчула його глибоку тугу, від чого мені самій стало сумно.

– А чому ви не живете тут?

– Мій обов'язок як еміра принести в наш світ якомога більше дарів мого хранителя. Тому я їжджу по різних містах і створюю акварди.

– О, так безмежні чаші з водою це ваші творіння, – захоплено вигукнула я, роблячи крок ближче до чоловіка. – Поки не чує мій чоловік, зізнаюся, що ваш аквард це найнеймовірніше, що я бачила у своєму житті. Хотілося б, щоб у кожному будинку був такий артефакт.

Валдіс і Франсіс обмінялися веселими поглядами.

– У твоєму віці так просто хотіти всього й одразу, – по-доброму сказала жінка. – Коли прожив стільки, скільки ми, перестаєш мріяти про недосяжне.

Я насупилася, не розуміючи, чому це недосяжне і чому взагалі в будь-якому віці можна перестати мріяти. Дивлячись на моє обличчя, парочка заусміхалася ще ширше. Валдіс підбадьорливо торкнувся мого плеча і вирішив розплющити очі наївній дівчинці.

– У будь-якої магії є свої правила й обмеження, – тоном лектора почав чоловік. – Я зачаровую саму воду, а не ємність. Моєму дару підвладна тільки «стояча» вода. І за один ритуал я можу преображати воду тільки в одній посудині, при цьому не має значення її кількість. Хоч п'ятилітрова каструля, хоч п'ятдесятилітрова бочка – вода все одно наповниться магією. Далі щоб ця рідина давала нескінченний запас води, потрібно розлити її в посудини мінімум по два літри.

– Тобто з п'ятдесятилітрової бочки виходить більше двадцяти аквардів, – підсумувала я. – Адже це чудово.

– Цього мало навіть для одного села, – похмуро констатував Валдіс. – Я вже не кажу про великі міста.

– Так можна ж використовувати бочки більшого розміру.

– Розповім вам одну історію, Олександро, – ніжно всміхнувся мені чоловік. – Було мені тоді напевно навіть менше, ніж вам зараз. Я був молодий, самовпевнений, рішучий і охочий до подвигів і слави. І тоді я придумав спорудити величезний чан, наповнити його водою і зачарувати її всю відразу. Тоді ще була жива моя матінка, і вона сказала, що нічого з цього не вийде, але я був гордий і не захотів прислухатися до її слів. Люди зробили як я сказав: побудували своєрідний глибокий корабель без палуби і почали наповнювати його водою з колодязів, а потім я провів ритуал і знаєте що?

– Що? – із завмиранням серця запитала я.

– У мене нічого не вийшло.

– Як? – я дивилася на чоловіка спантеличеними очима.

– Є один нюанс: я не можу впливати на якість води. Яка вона була в момент ритуалу, такою ж вона і буде множитися. У цьому була моя помилка. Наповнення такої великої ємності тривало кілька днів. За цей час вода почала цвісти. Тож коли я провів ритуал, уся вона виявилася непитною.

– Мабуть, вам було дуже прикро, – з жалем вимовила я.

– Було таке. Але це ще що, – хмикнув Валдіс. – Коли мені довелося розчакловувати цю воду, ото було проблемою. Я такого ще ніколи не робив, тому вийшло далеко не з першого разу, – після короткої паузи чоловік сказав: – Було дуже приємно поділитися своїми провалами, але мені ще потрібно поговорити з деякими людьми. Франсіс, ти мала рацію. Я дійсно надто рідко буваю в столиці, накопичилося багато справ.

На цьому чоловік відкланявся і покинув нас.

– У вас є ще знайомі еміри з такими ж цікавими історіями? – запитала я.

– На жаль, Валдіс такий один, – зітхнула жінка. – Решта здатні створювати лише проблеми. А ось і один із них.

Я помітила, як у залі раптово стало тихіше, я повернула голову в бік входу. Посеред широкої арки стояв чоловік, широко розставивши ноги й зухвало усміхаючись, наче кидав виклик усім присутнім.