Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зовсім скоро я роздобула й решту матеріалів: замашну дровиняку й мальовничу купу соломи із гордим іменем «трут». Трохи постояла, потупцяла й оцінювально подивилась на недо-пере-просочене ганчір’я. Невблаганне сонце котилося за горизонт, а «гратися у виживання» без готового смолоскипа не хотілось.
«Час прийшов!» – винесла вердикт і почала ладнати деталі.
Ломака негорюча, матеріал горючий, просочення горюче… Вуаля!
«В житті ще кращого смолоскипа не бачила!» – захоплено роздивлялася дітище, поки скепсис настирливо бубонів, що я ще взагалі жодного смолоскипа зблизька не бачила…
Раптом об голову вдарилося кілька крапель.
Пф, це що – дощ почав накрапати?
«Цього ще мені не вистачало!» – подумала я та з усіх ніг рвонула до печери. Щастя велике, що по дорозі примудрилась нічого не розгубити: що загорнула краєм сукні, що затиснула в надійних руцях…
А від хмар, що насунули, і зовсім стало темно. Тільки залишки тієї могутньої сили, що зветься «світло денне!», дозволили розрізнити якісь контури. Та навіть тут невсипуще дворянське єство добряче попсувало нерви і не відчепилось, поки купка соломи (та, що трут!) не набула витонченої форми Етерлінських Пірамід.
А ось тут розпочинається знайома мука під назвою «іскорка, ау???»
«Таки встигло намочити…» – голосно вдихнула я і зціпила зуби.
Яскравий смолоскип палахкотів у руках, а я стрімко бігла коридором. Швидкоплинна ейфорія від неземної краси свого дітища давно минула, і тільки настирливе відчуття «ой, не довго йому залишилось жити…» ніяк не давало спокою. А як знала, що не встигло ще ганчір’я просочитись смолою!
Добігла до першої розвилки. Нічого знайомого не побачила і кинулась далі. Проходи змінювались проходами, неясні тіні миготіли перед очима, тупіт моїх ніг відбивався від стін. Врешті натрапила на фатальні східці – це з них я летіла кульбітами, коли підслухала розмову у сеньйориному кабінеті. Але цього разу вони викликали в мене радісніші асоціації: нарешті вийшла на знайомий шлях!
Всього кілька поворотів – і кімната під бібліотекою привітала мене. Смолоскип висловлював явне бажання відійти в небуття, та я встигла перенести вогник на цілу армаду воскових красунь і стомлено звалилася в крісло. Вид від таких маніпуляцій відкрився просто чарівний, що трохи заспокоїло нерви й допомогло зібратися з думками.
Отже, добралась. Тепер треба ґрунтовно обдумати, як діяти далі.
Першим поривом було: «Кухня! Вона близько! Я чую її! Я вже лечу туди!..»
Так, вже цілу добу не мала я рісочки в роті, і – на відміну від схиблених на голову дівиць – для мене це не є звичним явищем. Живіт бурчав і завивав, його стягувало від пекучої несправедливості життя, а кухня манила, манила, манила… Ще б кілька хвилин нестерпних вагань – і я не знаю, куди б переважила шалька терезів! Але зараз я зуміла стриматись: це було надто небезпечно. Адже ніч не повністю вступила у права, а у світлі останніх подій… хтозна, як довго сеньйора Лефевр не лягатиме спати!
Ні, я мушу зробити все точно та обережно. Дочекатись, скільки треба – і тільки тоді вирушати на вилазку! А поки… Що ж, у цих шафах раптово не знайдеться атласу з географії?
Я була шокована. І навіть не тим, що інформації не було взагалі – а тим, що вона була, але така, ніби її й нема! Це як розуміти, перепрошую: «Статус не визначений»? Це що таке взагалі?!
Сиджу, загнулась над картою, дірявлю очима мілкі контури… А крім контурів то й немає нічого, бо «статус не визначений»! Хіба маленький припис: «Потикатись не рекомендується».
Я не витримала й тихенько застогнала. О, мені б зараз роман про міграції у недосліджені королівства! Скільки разів уже книги рятували у перипетіях життя! А може, дійсно спробувати щось пошукати?..
Та внутрішній годинник голосно тенькнув, і я відчула: пора вирушати.
Я неспішно йшла підземним ходом, та від страху, що наростав, починали труситися жижки. А якщо мене помітять? А якщо мене схоплять? А якщо все завалиться?!
Ну, от – я знову боюся сеньйору Лефевр. А пора переставати, бо я ж розпочала із нею війну! Можливо, я мала б її ненавидіти… Але ні – ще в ранньому дитинстві батько викоренив із мене це почуття: воно не гідне чистого серця. Так і зараз: боюсь її, остерігаюсь, з напругою чекаю наступної підлості… можливо, навіть жалію. Ха-ха, жаліти людину, що намагалась тебе вбити! Ну, така я вже, нічого не поробиш. Занадто добра, і це невиліковно. Та на цьому й крапка. Якась ниточка моєї душі стискається від жалості – та не більше.
Глибокий вдих – і я відчиняю потаємну дверку. Довкола ані шелест. Тільки відлуння власного серцебиття торкається слуху…
Час пішов! На кухні було кілька шафок, і всі вони піддалися найсуворішому обшуку. Перші знахідки відправились в шлунок. Він так страшно постогнував, що я навіть не розбиралась, чим його забиваю!
Тепер продукти, які можна взяти в похід. Щось поживне та ідеальне для тривалого зберігання. Сухарі? А звідки вони в нашому маєтку взагалі? Ай, потім розберуся…
Схопила плетений кошик і звалила туди все добро. Також загребла копчену рибку й сушену рибку – особливою любов’ю до таких делікатесів не відзначаюсь, але в книжках пишуть, що для подорожей – саме те!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.