Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

боків арки були кнопки від дзвінка. На одній був напис «Дзвінок для гостей», на другій — «Дзвінок для челяді».

— Зачекаю, поки скінчиться пісня, — вирішила Аліса, — а потім подзвоню... Але в який дзвінок треба мені дзвонити? — продовжувала вона, спантеличена написами. — Я не гість і не служниця. Повинен бути ще один з написом «Королева», розумієте...

Цієї миті двері прочинилися, і якесь створіння з довгим дзьобом висунуло голову і проголосило:

— Прийому немає. Буде лише через тиждень, — і грюкнуло дверима.

Аліса довгий час марно стукала і дзвонила. Нарешті дуже стара Жаба в яскраво-жовтому вбранні й величезних чоботях, що сиділа під деревом, повільно поскакала до неї.

— У чому річ? — пошепки запитала Жаба хрипким басом.

Аліса обернулася, ладна накинутися на будь-кого.

— Де слуга? Чому я стукаю у двері, і ніякої відповіді? — сердито почала вона.

— Які двері? — запитала Жаба.

Аліса мало не тупнула ногою, так її дратувало, як повільно тягла кожне слово Жаба.

— Оці двері, які ж іще!

Жаба втупилася тьмяним поглядом у двері. Потім підійшла ближче і потерла їх пальцем, наче перевіряла, чи добра на них фарба, та подивилася на Алісу.

— Ніякої відповіді? — перепитала вона. — А ти зверталася до дверей з запитанням? — У Жаби був такий хрипкий голос, що Аліса ледве розбирала слова.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказала вона.

— Я по-людськи тобі говорю! — вела своє Жаба. — Чи ти глуха? Ти щось запитувала у дверей?

— Нічого! — нетерпляче відповіла Аліса. — Я стукала у двері!

— Не слід було робити цього... Не слід, — бурк­нула Жаба. — Це їх дратує, розумієш. — Потім вона підійшла до дверей і штовхнула їх своєю величезною ногою. — Дай їм спокій, — промовила вона, хекаючи, коли повернулася під дерево, — і тоді вони дадуть спокій тобі, розумієш.

Цієї миті двері широко розчинилися, і вереск­ливий голос заспівав:

Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу

На троні у короні, ще й скіпетра держу.

Три тут королеви царять над усіма —

Біла й Червона, третя — я сама».

Сотні голосів підхопили:

Налий же скоріше у чару чого хоч,

Бери, призволяйся, до чого хто охоч;

Кинь кішку у каву, а мишку — у чай,

Три рази по тридцять Алісу привітай!

Далі почувся схвальний гамір, і Аліса подумала:

— Три рази по тридцять — буде дев’яносто. Цікаво, хто-небудь там лічить?

Знову настала тиша, і той самий верескливий голос співав далі:

«Любі задзеркальці, — Аліса каже їм, —

Це честь для вас велика — я з вами п’ю і їм;

Три вас королеви вгощають недарма,

Біла й Червона, третя — я сама».

Хор підхопив:

Налий же у чару чорнила чи смоли,

Щоб любії гості весело пили;

Змішай ситро із вовною, вино з піском змішай,

Сім разів по сімдесят Алісу привітай!

— Сім разів по сімдесят! — у відчаї повторила Аліса. — Мені не полічити! Краще я зайду туди не гаючись. — І вона увійшла. Тієї ж миті запанувала мертва тиша.

Ідучи через великий зал, Аліса схвильовано зиркнула на стіл. Вона побачила, що там сиділи близько п’ятдесяти різноманітних гостей: тварини, птахи і навіть декілька квіток.

«Я рада, що вони прийшли, не чекаючи запрошення, — подумала вона. — Я б нізащо не здогадалася, кого саме належить запрошувати!»

Кінець стола стояло три стільці. На двох уже сиділи Біла і Червона Королеви, але середній був вільний. Аліса сіла на нього. Вона почувала себе страшенно ніяково від мовчання і чекала, щоб хто-небудь почав говорити.

Нарешті Червона Королева почала:

— Ви пропустили рибу і суп, — сказала вона. — Приймайте м’ясо! — І слуги поставили перед Алісою баранячу ногу. Аліса занепокоєно дивилася на неї, бо ніколи до цього їй не доводилося різати м’ясо.

— Ви трошки соромитеся. Дозвольте мені познайомити вас з цією баранячою ногою, — сказала Червона Королева. — Аліса — Баран. Баран — Аліса.

Бараняча нога підвелася на блюді й злегка вклонилася Алісі. Аліса відповіла на уклін, хоч і не знала, плакати їй чи сміятися.

— Дати вам по шматочку? — звернулася вона до одної й другої Королеви, беручи ніж та виделку.

— Ні в якому разі, — рішуче відмовилася Червона Королева. — Етикет не дозволяє різати їжу, з якою тебе познайомили. Заберіть м’ясо!

Слуги забрали баранячу ногу і на її місце поставили великий пиріг з ізюмом.

— Будь ласка, не треба знайомити мене з пирогом, — поспішила сказати Аліса, — інакше ми взагалі не пообідаємо. Дати вам шматочок?

Але Червона Королева дуже похмуро буркнула:

— Пиріг — Аліса. Аліса — Пиріг. Заберіть пиріг! — Слуги так швидко прибрали його, що Аліса навіть не встигла відповісти на уклін.

Однак Аліса вирішила, що не тільки Червона Королева має право наказувати, тому спробувала гукнути:

— Лакею! Принесіть пиріг назад!

За мить, наче від дотику чарівної палички, пиріг був знову на столі. Він був такий великий, що Аліса перед ним, як перше перед баранячою ногою, трохи розгубилася. Проте вона зробила величезне зусилля і поборола свою розгубленість, одрізала шматок пирога і простягла його Червоній Королеві.

— Яке нахабство! — вигукнув Пиріг. — Цікаво, як би тобі сподобалося, якби я відрізав шматок від тебе, ти, створіння!

Він говорив густим масним голосом. Алісі нí­чого було відповісти. Вона мовчки сиділа, важко переводячи подих.

— Говори ж! — звернулася до неї Червона Королева. — Прямо сміх бере: звалити всю розмову на пиріг.

— Ви знаєте, мені сьогодні довелося вислухати силу-силенну віршів, — почала Аліса трохи злякано, бо ледве вона розтуляла рота, як наставала мертва тиша і всі дивилися на неї. — Мені здалося дуже дивним те, що в кожному вірші згадується риба. Ви не знаєте, чому всі тут так люблять рибу?

Вона зверталася до Червоної Королеви, і та відповіла не зовсім до ладу:

— Щодо риби, — повільно й урочисто промовила вона над самісіньким вухом Аліси, — її Біла Величність знає чудову загадку у віршах... про риб. Хочеш, щоб вона почитала її?

— Дуже люб’язно з боку її Червоної Величності було згадати про це, — протуркотіла, як голубка, Біла Королева над другим вухом Аліси. — Це буде всім така насолода! Можна починати?

— О, будь ласка! — ввічливо погодилася Аліса.

Біла Королева радісно засміялася і поплескала Алісу по щоці. Потім почала:

«Спершу рибку потрібно зловить», —

Це не важко, це може зробити й дитина;

«Потім рибку потрібно купить», —

Це не важко, як є в гаманці копійчина.

«А тепер мені рибку зваріть!»

Це не важко, це можна упорать на місці.

«І у миску її покладіть!»

Це не важко: хвилина — й вона вже у мисці.

«А тепер на вечерю несіть!»

Це не важко, їй-богу, не важко нітрішки!

«А тепер з миски кришку зніміть!»

Ох, це важко, — не здужаю зняти я кришки.

Як же, справді, ту кришку відкрить —

Прикипіла, бо риба якась клейкувата...

Ти подумай, що легше зробить:

Кришку зняти чи загадку цю розгадати?

— Ти можеш одну хвилину подумати, а потім відгадай, — зауважила Червона Королева. — А ми тим часом вип’ємо за твоє здоров’я. За здоров’я Королеви Аліси! — закричала вона на весь голос.

Усі присутні почали пити. Але робили вони це дуже дивно: одні ставили келихи на голову, мов вогнегасники, і облизували те, що збігало на їхні обличчя. Інші перекидали графини і сьорбали вино, що стікало