Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

– Я повторюю свою вимогу – і це вимога нашої любимої партії та уряду: оскільки зловмисність злочину підсудного не викликає сумніву, його справу необхідно передати у вищий суд і в органи державної безпеки.

Виголосивши цей свій вердикт, він свідомо вичекав часину, немов сподіваючись якогось заперечення. Потім зауважив щось судді Сидорові, мабуть, наказуючи розпочати судове слухання, хоча й без цього усім було ясно, що Панаса ще до початку слухання було вже засуджено. А Сидорові, як і в попередніх справах, просто забракло слів. Розгублений і безпорадний, він тільки поглядав то на підсудного, то на «товариша Черепіна». Аж після того як Черепін щось там прошепотів йому на вухо, Сидір викликав підсудного і сказав:

– Як товариш Черепін заявив у своїй патріотичній промові, ти, Панасе, зневажив нашу партію і уряд і, крім того, товариша Черепіна особисто. Ну, а тепер, – перейшов він з офіційного тону на довірливо-опікунчий, – а тепер скажи нам, що це тобі в голову зайшло?

– Нічо, товаришу... Нічого мені такого не заходило... – почав Панас жваво.

Сидір, скинувши поглядом у бік Черепіна, підправив його: «Нічого, товаришу суддя!»

Панас неохоче повторив підказану йому словесну формулу, але на цьому проблема процедурного звертання підсудного до судді не вичерпалася: втрутився «товариш Черепін» і виправив обох їх: «Нічого, громадянине суддя!»

Панас слухняно й це повторив.

Далі суддя поновив допит підсудного.

– А навіщо ж ти сказав таке? – спитав він чемно, як ото батько, бува, дорікає своїй дитині за негарну поведінку.

– Яке таке?

– Ти ж знаєш, що ти казав.

– О, ти маєш на увазі слово «жлоб»?

Так оно в чому річ! Панас несамохіть прохопився тим злочинним словом, що його «товариш Черепін» не наважувався повторити прилюдно.

Відповідь Панасова спричинила сенсацію серед присутніх. Хтось пирхнув смішком. Перелякавшись, Сидір став закликати до порядку, та ніхто його не слухав. Збудження в залі дедалі наростало. Навіть «товариш Черепін» трохи занепокоївся, хоча ненадовго. Він рвучко схопився на ноги і зателенькав, вимагаючи тиші, але гамір не вщухав. Кілька секунд він простояв безмовно, ніби надумуючись, як бути далі. Нарешті підніс голову і вереснув на всю силу горлянки:

– Партія та уряд не потерплять тут бунту!

Ту ж мить усе заніміло. «Товариш Черепін» якусь хвилину задумано впирався очима в присутніх, а тоді звільна почав говорити, смакуючи кожне слово.

– Як усі ви, товариші, бачили і на власні вуха чули, він, – Черепін тицьнув пальцем на Панаса, – зробив це знову. Він типовий ворог народу, бо саме вороги народу використовують кожну нагоду, яку тільки вдасться, щоб дискредитувати нашу любиму партію та уряд. Як ви помітили, я не бажав виявляти суті даного злочину, бо не хотів ще раз піддавати нашу любиму партію та уряд цьому злісному паплюженню привселюдно.

«Товариш Черепін» на хвилинку спинився. У залі відчувалося сильне напруження. Ми сиділи тихо, похиливши голови. Надто добре ми знали, що той, кому причеплено наличку «ворог народу», пропав навіки. Жодної можливости оборонитись у нього не було.

– Я ще раз кажу, – вів далі «товариш Черепін», високо тримаючи голову, – я не бажав прилюдно повторювати цієї зухвалої образи, щоб не плямити зайвий раз ні нашої любимої партії, ні уряду, ні вас, товариші. Я кажу «вас», бо більшовицька партія і радянський уряд – це, товариші, ваша партія і ваш уряд.

Ця нотка була чимсь новим у його промові: він і нас втягнув у цілу ту справу і нам було дивно чути таке, бо ніхто з нас не відчував себе ображеним. Навпаки, наші симпатії були на боці Панаса.

– Але він, підсудний, – провадив тим часом «товариш Черепін», – використав цей високодостойний суд, щоб привселюдно повторити своє чорне діяння.

Ми вже налаштувалися вислуховувати нову патріотичну промову, аж раптом озвався Панас:

– Люди добрі! – розпачливо вигукнув він. – Та чи ви при своєму розумі? Я ж нічого такого не сказав, щоб його тут не можна було повторити!

Та ніхто ані пари з уст не випустив, аби його підтримати. Усі мовчали, а «товариш Черепін» тільки обводив пильним поглядом присутніх.

– Ні, таки сказав, сказав, – промовив він до Панаса по хвилі мовчанки.

А потім заходився на власну руч допитувати підсудного, не звертаючи ніякісінької уваги на суддю, котрий тільки мовчки переводив збаранілі очі то на Черепіна, то на Панаса.

– Поясни, як ти посмів сказати таке на партійного представника? – звернувся він до Панаса мало не доброзичливим тоном. Відповіді не було.

– Чи тобі нема що сказати на своє виправдання?

Панас пробурмотів щось собі під ніс, чого ніхто не розчув.

– Це ти сам зі своєї доброї волі сказав на мене, представника партії, що я... отой самий?

– Але ж, товаришу Черепін... – почав був Панас.

– Ніякий я тобі не товариш! – гаркнув «товариш Черепін». – Скільки разів я повинен тобі повторювати?

– Ну, добре... – буркнув Панас, але «товариш Черепін» перебив його грізно:

– Я ще не скінчив!

– Та я мав на думці... – спробував знову Панас.

– Що ти там мав на думці – не рахується. Рахується тільки те, що ти сказав, – обрізав його «товариш Черепін» і після павзи продовжив: – Можливо, ти не мав наміру назвати мене, партію і уряд так, як ти назвав...

– Та знаєте, я гадав... – знов почав був Панас.

– Тобто я маю на увазі, може, ти трохи погарячкував? Чи так воно було?

«Товариш Черепін» явно хотів витягти з Панаса публічне зізнання, що він насправді не думав прозивати його так і що він розкаюється за те слово, яке вихопилося у нього в полі.

– Так, так, оце ж я й хотів сказати, я зовсім не мав на думці...

Знати було, що Панас здавався. Він водно повторював:

– Я не хотів, я зовсім не мав на думці...

«Товариш Черепін» аж розплився усміхом. Він бачив, що ворога зломлено. Витримавши ще одну зі своїх багатозначних павз, він нарешті нахилився до судді Сидора й зашепотів щось йому на вухо.

Але в залі знов прокотилася хвиля збудження. Людям хотілося добрати доладу, що ж достеменно означає слово «жлоб».

– А що це таке – «жлоб»? – вигукнув хтось голосно.

З нас хіба що хтось один-другий знав, що воно за слово. Тоді Панас пояснив, що він сам не знає точного його