Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Пручаюся, відбиваюся, благаю правоохоронців дати Поузі час на лікування, запитую на яких підставах його арештовують, але ніхто не відповідає. Все, що мені залишається — бачити, як мого Деймона,—  мою душу, моє серце, — саджають на заднє сидіння поліцейського авто. Його везуть в протилежний від мене бік. Машина з мигалками зникає у сніговому полоні, а моє серце стає брилою льоду й зосередженням болю. 

— Будь ласка, не стійте. У вас забої, вам потрібно до лікарні. — чоловічий голос лунає за спиною. 

— Мені не потрібно у лікарню, — кажу лікарю, який все намагається вмовити сісти у швидку. — Відвезіть мене за цією адресою. — знаходжу у розбитому, але живому телефоні збережну адресу дому Леонарда Поузі. — Будь ласка.

— Ми не таксі. — лікар хитає головою.

— Я благаю вас. — мої ноги підгинаються.

Втручається водій. Він бачить більше ніж інше, помічає сльози, відчай, і страх.

— Ми відвеземо.

Я дякую йому так активно, що моя голова могла б відпасти. Тільки тоді сідаю в машину та проводжаю поглядом мотоцикл, який грудою металу лежить посеред дороги.