Читати книгу - "Шість невдалих побачень, Ангеліна Кріхелі"

Глава 24

Увечері наступного дня Анфіса нервово совалася на сидінні за столиком улюбленого кафе. Утім, саме кафе нічим для неї не відрізнялося від безлічі інших. Так, інтер'єр приємний, обслуговування на рівні, меню непогане. Але хвилювала її тут тільки одна фігура.

Вадим кидав на жінку винуваті погляди, розуміючи, що чекає вона саме на нього. А йому знову доводиться розрулювати проблеми чергового клієнта.

Бачив, як Анфіса ввічливо відмахнулася від спроб офіціанток прийняти її замовлення. Самому не терпілося скоріше звільнитися й підсісти до неї. Чим там закінчилася неприємна історія з її колишнім чоловіком? Настирливий виявився тип.

Вадим, попри її протест, поїхав за ними слідом минулого вечора і чекав біля входу в банк до того моменту, як вийшла розгублена Анфіса. Поривався підійти й запропонувати допомогу, розпитати про все, але вчасно зупинив себе. Тепер саме час поставити питання, що хвилюють. Адже вона прийшла сама. І явно до нього, а не кави попити.

Нарешті попрощавшись із настирливим відвідувачем, Вадим попрямував до жінки зі своїх снів, яка нерішуче смикала сторінки меню. Мимоволі посміхнувся, відзначивши природність її поведінки. Жінка, безумовно, має залишатися загадкою. Але вже точно не із серії ранку після весілля, коли поруч із тобою опиняється абсолютно загадково взагалі незнайома мадам. А всього й діла-то, що зняла макіяж, усі накладні запчастини та наносну жіночність і людяність.

— Добрий вечір, — м'яко привітав, сідаючи на стілець навпроти неї. — Як ви, Анфісо?

— Огидно, — судомно зітхнула візаві, змусивши співрозмовника підібратися.

— Я вчора їздив слідом, — несподівано навіть для себе зізнався. — Хотів переконатися, що ви не постраждали. Або допомогти вчасно.

Красько здивовано глянула на нього. Невже йому настільки небайдужа її безпека?

— Ви їздили за мною? — перепитала безглуздо.

Вадим кивнув, розпливаючись у широкій усмішці. Яка ж вона відкрита і мила у своїй безпосередності.

— Навіщо?

Він задумливо подивився на жінку, що сиділа навпроти, роздумуючи, чи варто називати їй справжню причину. Не хотілося б опинитися висміяним нею.

— Анфісо, давайте на «ти», — запропонував, набравшись сміливості.

Вона кивнула, всіма очима дивлячись на того, хто говорив.

— Я тебе тільки попрошу не сміятися. Але я... Розумієш, я закохався в тебе...

Красько на мить прикрила повіки, щоб не так впадали в око радісні рисочки. Ха! Він закохався! А вона боялася сказати йому першою. Стоп! Дупа...

— Я не сміятимуся, — розплющивши очі, відкрито промовила жінка. -Тому, що сама в тебе закохалася.

Першим поривом Вадима було послати до біса правила пристойності й розцілувати її просто тут. Потім почуте викликало сумніви щодо справності власного слуху, хотілося перепитати, чи не почув він. Чоловік зумів стриматися. Але легка придуркувата посмішка таки розповзлася на його обличчі. Але ж він так боявся зізнатися їй і здатися смішним.

— Ось тільки ти одружений. І все це... Ця симпатія не має значення, — пролепетала Анфіса, загнавши його в ступор. — Я просто повинна була сказати. Так легше. Я навіть сподівалася, що ти розсмієшся мені в обличчя. Але ти...

— Мила моя, — Вадим рвучко взяв її долоні у свої, викликавши зацікавлений шепіт персоналу.

— Ні, — категорично перервала вона. — Я була на місці дружини, якій наставляли роги.

— Так ось чому ви з Мироном розлучилися, — з розумінням кивнув він. — Ось тільки ти марно поспішаєш відмовлятися від нас. Я не одружений, — гаряче заперечив чоловік.

— Як же так? — вона здивовано втупилася на каблучку, що красувалася  на безіменному пальці.

— Ах, це! — практично щасливо вигукнув Вадим, поспішно стягуючи з пальця золотий обідок і передаючи його їй. — Це фікція. Щоб позбутися небажаної уваги.

Анфіса з недовірою перевела погляд з коханого на каблучку, яку він простягав їй у довірливо відкритій долоні.

— Я носив її для того, щоб легковажні особи не зазіхали на мій час і душевні сили. Був неприємний досвід... — з гіркотою зізнався. — Не віриш? Поглянь на зворотний бік, — попросив, з ніжністю заглядаючи їй в очі.

Від цього Анфіса танула, як масло, яке забули поставити в холодильник. Бери та маж на хліб. Бути довірливою здавалося соромно для досвідченої жінки. Бути недовірливою означало втратити шанс на щастя.

Насилу відірвавши погляд від Вадима, вдивилася в гравіювання з внутрішньої сторони.

«Кільце безпеки. Зніму його, коли зустріну свою долю».

Красько прикусила нижню губу в марній спробі не розридатися. Подумки вона створила стільки перешкод на шляху до особистого щастя, яке весь цей час було так близько. Від емоцій, що нахлинули, сльози застилали очі.

— Анфісо, я... — почав було Вадим.

У цей момент зазвучав рингтон її мобільного, змусивши обох здригнутися від несподіванки.

— Вибач, я маю відповісти, це важливо, — здивовано дивлячись на дисплей, промовила, змахуючи сльози. — Так, сонечко. Як ти, моя хороша?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍