Читати книгу - "Кохання, яке не продається (збірка), Ангеліна Кріхелі"

З теплою посмішкою на губах, адресованій відсутнім у цей момент людям, Сашко сказав:

- Я знаю, що ти давно приходиш сюди...

– Знаєш? - здивувалася Рита, яка чомусь наївно вирішила, що зуміє на відстані залишатися непоміченою або хоча б не впізнаною.

Олександр хмикнув.

- помітив.

- Чому ж не підійшов раніше? - наважилася спитати.

- Все чекав, коли ти приймеш, що я батько. Що син – моє головне щастя.

- І підійду першою?

- Ні, - він похитав головою. - Але хоч би перестанеш охолоджувати простір довкола. Не знаю вже, чим тобі насолили діти, але я зрозумів, що ми з сином тобі не пара.

- Сашо, ти не можеш говорити це навсправжки, - обурилася в серцях Марго. – Це дитина! Він виросте і вирушить у своє життя, а ти...

- А я залишуся з жінкою, у якої вистачить тепла і на мене, і на мого сина, - жорстко промовив чоловік, нарешті повертаючись до неї обличчям. - Ганнуся тебе теж впізнала...

- Вона...? Ти все знаєш? - жахнулася Марго.

Олександр мовчки кивнув, пильно дивлячись їй у вічі і намагаючись розглянути в них причину такого ставлення до дітей, до людей, до життя, яке і приховано саме в дітях. Без них будинок порожній. І серце порожнє.

- Я не судитиму тебе, Рито. Я не суддя. Але ти не приходь більше сюди, будь ласка, - підводячись, попросив чоловік.

Він не чекав її відповіді. Адже вдома вже напевно вимиті руки, Ганнуся воркує над малюками, готуючи обід. Синулю охоче допомагає їй. І пахне домашнім затишком. Треба скоріше до них. Обійняти та відігрітися від погляду неперевершеної, неповторної, недосяжної Снігової королеви. Не з його казки...