Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Катерина при цьому дивилась на нього зі здивованим, та скоріше, недоумкуватим виразом обличчя. В свою чергу, вона роззулась, але увійшовши, лице її зморщилось від затхлого запаху, видно, книжок. Катерина цікаво спостерігала за тим, як Родіон, вигукуючи одне слово, повзе то рачки, то бігає повсюди, розкриває шухляди, переставляє шухляди, та водночас оцінювала квартиру. «Жити можна» – говорив її критичний погляд за лінзами.

         Врешті, втомившись неабияк, Родіон Михайлович пішов до «намету» Власика, в якому він вже рився, дістав звідти різнобарвний, трошки пошматований кігтиками шерстяний м’ячик. Такого не може бути: він давно вже мусив десь відгукнутися, показатись. Родіон тримав в долоні той м’ячик, а по його нещодавно сухій щоці поплили сльози. Здається, він знов дещо згубив…

[1] Л.Н. Толстой. Собрание сочинений в 22 томах, 1985.  Том XXI, ст. 7 (у власному перекладі)