Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Перше видіння

 

         …«Швидка» приїхала зовсім скоро. Сирени побіля хати гули недовго, але цього вже було достатньо, щоб малолітній Іван запанікував. Він спитався в батька, що відбувається. Але що ж той міг сказати? Мама померла? Родіон нарешті переконався, що напряму говорити ніяк не можна. Тому він сказав лиш, що їй погано, що вона захворіла, а там вже й Іван сам повинен зрозуміти.

         Родіон не любив, коли чужі люди заходили в дім. Він побіг до них, закривши двері в кімнаті Івана на замок ключем, та став показувати людям в червоних комбінезонах труп на його ліжку. Тоді Родіон Михайлович розказав усе, як було. «Померла уві сні. Я прокидаюсь, а тут…», – він прикрив обличчя долонями. Він питав у себе: «як? чому? нащо? за що?» так, як це роблять у смертній агонії або ті, хто розуміють, що їх хочуть покалічити або вбити, й тон тоді в них жалібний, трагічний.

         – Я гадаю, що це ішемічна хвороба серця. Можливо від перевтоми, від стресу, – промовив врешті лікар в червоному комбінезоні зі стетоскопом на шиї, добре оглянувши Марію. – Викликай дільничного інспектора, випишемо протокол.

         Тоді інший лікар став викликати інспектора, говорячи на російській мові адрес та пояснюючи ситуацію. Перший взяв зі свого саквояжу папірець та став розпитувати в Родіона Михайловича усе, що стосувалося смерті Марії, потім його ім’я, дату його народження, дату народження дружини.

         – Все буде добре. Зараз приїде інспектор, і ми все зробимо. Як я розумію, у вас є дитина?

         – І кажіть мені тепер: що я буду робити? Я закрив його в кімнаті. Що я йому розкажу, а? Він і без того мене не любить, а тепер як буде?!

         Парамедик тоді, чесно кажучи, здивувався відвертості Родіона Михайловича. Навіщо ж йому знати подібну інтимність, тим більше у вигляді цього дивного самоосуду? Але Родіон не вгавав:

         – А я ж готувати теж не дуже знаю, то вона все!.. І я не зможу сказати все Іванові... Йдіть краще ви. В мене нема сил… – тоді Родіон Михайлович чи то в задумі, чи то сумуючи, повільно присів на дерев’яний стілець поряд. Він очікував, що лікар виконає його прохання, тим більше вже почулися стуки із кімнати Івана. Він просив відчинити двері. Тоді парамедик захвилювався, сказав, що треба синові все розповісти, інакше травма може бути гіршою, а довіра впаде ще нижче.

         – Я нічого не скажу! – вже зі сльозами наголосив Родіон Михайлович. – Самі розкажіть. От вам ключ, тримайте, але я не можу, –проте лікар лиш докірливо дивився на Родіона Михайловича, ледь притримуючи в долоні срібний ключ. – Прошу, йдіть… Він поламає двері.

         Тоді підійшов до них інший, в тому ж червоному одязі, з чорними вусами (всього там було троє лікарів), та спитав, що тут стається. Родіон Михайлович відповів, що не казатиме Іванові про смерть його матері. Почувши це, той лікар з вусами вихопив ключ із долоні колеги. Він бачив, що Родіону Михайловичу зараз зовсім погано, й що в будь-якому випадку йому зараз докоряти не можна. Неймовірно, але він був дійсно готовий розказати все Іванові, тим більше, всі присутні тоді вже звернули увагу на гучні звуки із коридору. Хтось мусив це закінчити, та й може хлопчику там також стало зле? Парамедик з чорними вусами одчинив двері, й звідти вийшов він, заплаканий, тремтячий й блідий. Серце його похололо, коли він вчув, що з мамкою щось недобре. Тоді він вибіг зі своєї кімнати, не дивлячись на те, що загалом широкий за статурою чоловік намагався закрити йому дорогу. Однак він, мов заєць, проліз в шпарину між стіною та тілом невідомого чоловіка в червоному й увійшов до кімнати. Можливо, тієї миті в світловолосої, ясної дитини на голові викарбувалась перша сивина…

         Спочатку Іван не пізнав матері. Очі в неї були впалі, наче пусті, без самих очних яблук – пізніше вони часто згадуватимуться йому в кошмарах. Кістляві пальці на руках були розслаблені, немов зовсім не мали сили: мати такою ніколи не була. Вона дійсно колись тяжко хворіла грипом, й тоді він не відходив від неї ні на мить, послужливо приносив для неї чай та різні смаколики, куплені батьком. Пізніше, коли мати одужала, Іван згадував той період з великим острахом, та сприймав, скоріше, як страшний сон, тому як мама виглядала тоді дуже втомленою, та не підпускала його близько до себе, щоб не заразитись. Було й таке, що під час грипу температура її піднімалась до сорока, – і як же тоді тремтіло її сердешне тіло в ознобі! – та на це вже тяжко було дивитись Івану – він схлипував в тихому кутку, щоб ніхто не бачив.

         Тепер маму не трясло, та й температури, певно, не було. Іван тоді зрозумів, що зараз їй навіть не погано, і не добре: руки її, та й взагалі ціле тіло лежало, наче на нього вже не давила «сила тяжіння» – термін, який йому ще не так давно визначила мати, справжня, жива, вона рухалась, й значить вона також піддавалась дії силі всесвітнього тяжіння, – проте то було ще вчора; сьогодні він бачив її сухі, сірі уста, біле, мов крейда, обличчя. Однак коли Іван помітив на ньому, та на всьому тілі якісь моторошні червоно-сині полоси, – він в дитячій істериці закричав, розмахуючи при цьому руками в різні боки. В його голові витало лиш одне: мами більше немає… Його стали оточувати люди в червоному – вони говорили йому дещо зовсім незначне. Тоді серед них виглянув батько, присів перед ним, та став також щось розказувати, але Іван того не чував, – розрізняв лиш його слова: «Буде добре… Ми все наладимо, гаразд?.. Зробимо нове життя… Поїдемо в Київ, ти ж давно хотів в Київ?.. З мамою все добре, вона тебе пам’ятає завжди». Найчастіше лунало слово «життя». Але тоді Іван не розумів, як воно тут може взагалі звучати, та де воно взагалі – те життя? На мент в нього спливла дивна думка: «Нащо нам потрібне життя, якщо воно приносить лише смерть? Чомусь тепер я відчуваю, що також помер»…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍