Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олег стрепенувся й рвучко повернувся до мене, прикриваючи собою каварку, ніби то був державний секрет.
— Нічого! Все чудово! Класний день, правда?
— Зараз вечір, Олежик. — Підколола я.
Ігор зітхнув і потер обличчя.
— Це була найгірша хвилина мого життя.
Я сіла на стілець Ігоря за столом, склавши руки на грудях. Це вже ввійшло у звичку.
— О, тепер я точно хочу знати, що сталося.
Олег кашлянув, удаючи, що його тут взагалі немає, але було надто пізно.
Ігор з єхідною посмішкою повернувся до нього.
— Розкажи їй. Давай, Олеже. Нехай Анісімова теж насолодитися цим моментом.
— Це не смішно, — пробурмотів Олег, запихаючи руки в кишені.
— Це найсмішніше, що я бачив за останні десять років.
— Я просто хотів кави!
— І що ж сталося? — я хитро посміхнулася, підперши підборідя рукою.
Ігор склав руки на грудях.
— Наш славний детектив, — сказав він на Олега, — вирішив, що він геній інженерії і що кававарка працює не так, як треба.
— Вона реально глючила! — Олег обурено розвів руками.
— І що ж він зробив? — я вже починала підсміюватися.
— Вставив у розетку ложку.
Я завмерла.
— …Що?
— Олег вирішив «виправити контакт» і засунув металеву ложку в розетку.
Я не змогла стриматися і розсміялася так голосно, що люди навколо здивовано обернулися.
— І що було далі?
— Що було? — Ігор глянув на мене з переможною посмішкою. — Його щовхнуло так, що він мало не влетів у стіну.
— Та я ледь на підлогу не впав! — обурено гаркнув Олег.
— Це як мінімум, — додав Ігор.
Я обперлась ліктями на стіл, витираючи сльози від сміху.
— Олежик, я думала, ти розумніший.
— Я просто хочу випити кави, а не отримати електрошокову терапію!
— Ну що ж, — Ігор підняв свою чашку. — Вітаю. Тепер ти ідіот року.
Я ще кілька секунд намагалася заспокоїтися, але щоразу, коли дивилася на Олега, якого досі трохи потрясло, мене знову накривало хвилею сміху.
— Добре, — видихнула я, нарешті повертаючись до справи. — А тепер до роботи.
Ігор, все ще з кривою посмішкою, дістав із шухляди теку й поклав її переді мною.
— Ось усе, що ми маємо по Золотому Барсу.
Я відкрила теку й почала переглядати документи.
І майже відразу зрозуміла, що щось не так.
— Тут не вистачає частини інформації, — пробурмотіла я, перегортаючи сторінки.
— Так. Деякі файли засекречені, і ми не можемо їх отримати, — скривився Ігор.
Я різко підняла голову.
— Вони були засекречені після того, як ви почали копати цю справу, чи це було ще до цього?
Ігор помовчав.
— Після.
О, отже, хтось не хоче, щоб ми знали правду.
Я відкинулася на спинку стільця, втупившись у документи.
— Ігорю, — я повно провела пальцями по паперу, відчуваючи холодний металевий скріплення. — Золотий Барс – це мій батько.
Він напружився.
— Що?
Його голос звучав здивовано, але я чітко вловила в ньому ще щось — недовіру? Шок? Невпевненість?
Я повільно закрила теку з документами й підняла на нього погляд.
— Ти жартуєш? Ти справді не знав?
— Я… — Ігор запнувся, зморщив лоба і потер підборіддя. — Я думав, що ти просто маєш якийсь особистий інтерес до справи, але щоб він був твоїм батьком… Блін, Єво, це змінює все.
Я гірко усміхнулася.
— Насправді, змінює небагато.
Ігор відкинувся на спинку стільця, все ще поглинаючи інформацію.
— Почекай… Значить, ти знала це давно?
Я стиснула пальці, нігті вп’ялися в обкладинку теки.
— Так.
— І коли ти бачила його востаннє?
Я відвела погляд убік, на стопку паперів, які лежали на його столі, на керамічну чашку з кавою, що вже давно охолола, на старий настінний годинник, який цокав над дверима.
— П’ять років тому.
Ігор нахилився вперед, впершись ліктями в стіл.
— І що сталося?
Я видихнула.
— Перший раз, коли я побачила його після довгих років, ми впізнали одне одного. Він дивився на мене так, ніби бачив привид. І я… Я теж. Ми не говорили багато, просто… просто стояли, дивилися один на одного. Це тривало кілька хвилин, але здавалося, що ціла вічність. Я обійняла його, і він зник.
Ігор мовчки слухав.
Я проковтнула клубок у горлі й продовжила.
— А потім… Потім був другий раз. Я знову знайшла його, пішла до нього, але цього разу… він дивився на мене як на чужу людину. Ніби ми ніколи не зустрічалися раніше. Ніби він не знав, хто я така.
Ігор зсунув брови, щось обмірковуючи.
— Він вдавав?
Я похитала головою.
— Ні. Це було не прикидання. Це було справжнє нерозуміння.
— Але як таке можливо?
Я зітхнула.
— Ось це я і хочу дізнатися. — Сказала я встаючи щоб піти.
Вийшовши з відділку, я глибоко вдихнула прохолодне нічне повітря. Воно було вологим після дощу, свіже, ніби щойно випране. Асфальт під ногами ще блищав під жовтуватим світлом ліхтарів, а десь у далечині було чути, як машина розганяє калюжі, залишаючи за собою мокрі бризки. Я пішла в бік дому, занурена в свої думки, які, як завжди, тягнули мене в минуле.
Батько. Чому він тоді не впізнав мене?
Перша зустріч була занадто емоційною. Його очі — такі ж, як у мене, такі ж темні, немов нічне небо перед бурею, — сповнені шоку. Я тоді не змогла нічого сказати. Не змогла спитати, чому він зник. Він виглядав так, ніби побачив привид.
А друга зустріч…
Це було, ніби я розмовляла з іншою людиною. Його вираз обличчя, манера говорити, навіть постава — усе було інакше. Наче… ніби він не був собою.
Що з ним сталося?
Я обхопила себе руками, закутавшись у плащ, намагаючись позбутися холоду, що розтікався по тілу разом із тривожними думками.
Раптом на тротуарі я побачила дві маленькі фігурки. Двоє хлопчиків, близнюки. Вони стояли під ліхтарем, міцно тримаючись за руки, їхні однакові куртки були мокрі, а рюкзаки — забруднені болотом.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кароока, Mary Uanni», після закриття браузера.