Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

— Як він там? — перепитав я у Ліе.

— Все нормально, він спить у медблоці, — відповіла вона.

Аж раптом ШІ перервав її:

— Тривога. Проникнення і злам наших систем. Фіксую відкриття вантажного люку.

Ці слова наче обпекли нас. Усі одночасно схопилися на ноги.

— Чи можеш показати вантажний відсік та медблок? — запитав Рос.

Перед нами з'явилося зображення медблоку на ліжку мирно спав меріан. І паралельно ми бачили, як у вантажному відсіку меріан намагається відкрити шлюз нашого човника.

— Невідомий об’єкт. Зовнішні датчики фіксують пристрій. Він підключається до систем корабля. Підозра на встановлення вибухівки, — повідомив ШІ.

— От жеш малий засранець. Усі до вантажного! — вигукнув Рос і побіг у коридор.

Ми кинулися за ним. Адреналін розтікався тілом, кожен крок віддавався у вухах, наче вибух. У коридорі миготіло червоне світло тривоги.

— ШІ, чи є у нас контроль над системами? — запитав Кук.

— Частковий. Час до повного відновлення контролю 3 хв.

— Не встигнемо, — відповів Рос, — і вручну відкривши аварійний люк корабля, стрибнув на зовні.

Ми наблизилися до шлюзу вантажного відсіку. Через маленьке віконце я побачив наш човник, який малим ходом вилітав з вантажного відсіку корабля.

Несподівано я побачив, як перед носом човника з'явився сержант Рос. Він швидко витягнув якийсь пристрій і жбурнув його до відлітаючого судна. Пристрій примагнітився до обшивки, і в той самий момент по корпусу пробіг каскад електричних розрядів. Метал заіскрився, і човник різко втратив керування, рухнув на землю з висоти трьох метрів.

Рос підбіг до знерухомленого судна й розчинив люк. Без жодного слова він зник усередині. Минуло трохи меньше хвилини, і з люка з'явився сержант, тримаючи маріана, який усіма силами намагався вирватися. Однак Рос, незважаючи на супротив, упевнено заніс його до вантажного відсіку, закрив за собою трап і посадив маріана на контейнер. Притримуючи його за плече, щоб той не втік.

— Як знешкодити вибухівку? — спитав Рос.

Маріан мовчав, але його вигляд говорив сам за себе. Очі бігали в різні боки, горизонтальні, так і вертикальні повіки напружено кліпали. Його дихання було уривчастим і швидким. Рос ще раз струснув бідолаху, але це не дало результату.

— Сержанте, дозвольте мені, — втрутився професор Кхал.

Він повільно підійшов до маріана, зупинився поруч і запитав:

— Юначе, ви не проти, якщо я присяду поруч?

Маріан не відповів, але його погляд став трохи м'якшим, і він ледь помітно кивнув.

— Дозвольте представитися, я професор Кхал, а це мої друзі, — промовив він і жестом указав на нас.

Професор по черзі представив усіх:

— Це професор Кук, Фурі, Ліе, Ден, …Роса ви вже знаєте. А тебе як звати?

Маріан знову мовчав, але тепер його погляд ковзнув по всіх, затримавшись на мені. У його очах читалося здивування.

— То як тебе звати, юначе? — повторив Кхал.

І раптом ми почули набір незвичних, булькаючих і гортанних звуків. Ми всі переглянулися.

— Вибач, але нам важко буде вимовити твоє ім’я, — сказав Кхал.

Маріан подивився на нас і несподівано промовив мовою Співдружності:

— Ви можете називати мене Жабеня. Принаймні так зверталися до мене пірати, коли я був у полоні.

— М-да, пірати ще ті ксенофоби, — прокоментував Рос.

Запанувала пауза. Нарешті маріан запитав:

— То ви не пірати?

— Ні, юначе, ми дослідники, — відповів Кхал.

Хлопець полегшено зітхнув. Але його погляд знову повернувся до Роса.

— Але ось той, — він кивнув на сержанта, — дуже схожий.

— Ні, це не так, — заспокоїв його професор. — Він колишній військовий, і ти вже вибач за його манери. То скажи нам, як знешкодити бомбу?

— Немає ніякої бомби. Це обманка. Вірус, щоб зламати вашу систему охорони, — відповів маріан.

На підтвердження його слів ШІ зненацька повідомив:

— Контроль над кораблем повністю відновлено. Підтверджую: ніяких сторонніх об’єктів не зафіксовано.

Ми полегшено видихнули, і напруга зникла.

— Чудово, — промовив Кхал. — А тепер ти можеш нам сказати, чому атакував нас, причому двічі?

Але маріан не відповів, його погляд зосередився на мені. І раптом у моїй голові пролунав чужий голос:

— Хто ти?

Спочатку я не зрозумів, що це звернення до мене. Але, зібравшись із думками, відповів вголос:

— Я землянин. 

Очі маріана розширилися від подиву. —Ти мене чуєш?

— Так, — підтвердив я. 

— Але ж у тебе немає ніяких імплантів і навіть нейрочіпа.

— Це довга історія, — втрутився Кук. — Якщо ти не заперечуєш, ми можемо пройти в більш зручне місце, і тоді я відповім на твої запитання, якщо ти відповіси на наші. Згода, Жабеня? Тебе не ображає таке звернення?

— Та ні, — знизав плечима маріан. — Але у вас є що попити? Мене мучить спрага.

— Так, звісно, ходімо, — підтвердив Кхал і жестом запросив його до виходу.

 

***

Ми сиділи в кают-компанії, очікуючи, поки Жабеня доп’є свою четверту склянку води. Він виглядав напруженим, але з кожним ковтком його обличчя трохи розслаблялося. Поставивши склянку на стіл, він зітхнув і на мить замовк, наче зібрався з думками. Його погляд ковзнув по нас, а потім він почав говорити.

— Це було рік тому. Ми з батьками летіли на відпочинок. Звичайний лайнер, що курсує між системами, — його голос був приглушений, з нотками напруги.. — Все йшло добре, поки після виходу з гіпера нас не атакували пірати. Вони швидко взяли лайнер на абордаж, убивши всю команду. А нас, шістдесят маріанів, забрали на свій корабель і зачинили в клітці.

Він замовк, ніби на мить повернувся в той жахливий день. Я поглянув на Ліе, і бачив, як її обличчя застигло у напруженій увазі.

— Вони планували зробити моїх батьків і решти дорослих, рабами. Їх мали змусити видобувати наутіліум, в глубинах якоїсь планети — продовжив Жабеня. Його голос набирав сили, наче він відчував, що тепер ми мусимо знати всю правду.