Читати книгу - "#Галябезголови"

— Як скажете, — прохрипів гість.

Гавана взяв Юркові гроші, посунув до магазину по горілку. Тільки вийшов за поріг, Консуматенко забігав, наче у сраку припікало. Нашвидкуруч запхав у целофановий пакет свій одяг, що валявся по всій Гавановій хаті, закинув в автівку. Підбіг до паркану, пересвідчився, що Гавана дійсно суне вулицею у бік магазину, а не підстерігає Юрка за власною хатою. Вже розчахнув ворота, щоби виїхати з Гаваниного подвір’я, та — отакий дурний! — згадав про крам, який віддав козелецькому баризі майже за безцінь.

— Дідько! Я ж не йолоп! — знову кинувся до хати, давай шукати все, що вже продав Гавані. Знайшов лиш старий планшет, ноутбук, срібні ложечки, кавоварку. — А що? Мені згодиться! — бурчав. — Чи я геть хворий цього козла тиждень горілкою за свій рахунок пригощати?

Зібрав усе в пакет, поклав до інших своїх скарбів, до багажника, закрив його, на мить застиг, а потім взяв і низько вклонився багажникові.

— Дякую, — прошепотів з таким придихом, що, якби були у нього в цей момент у руці квіти, без сумнівів подарував би їх багажникові.

«Так пощастило мені з автівкою!» — подумав, і ні, щоби за кермо і гайда. Якогось біса взявся зачиняти двері гаража, і вже майже зачинив їх, коли на долівці у куті блимнуло щось металеве. Не пропустив! Повернувся до гаража і витягнув з кута невеличкий сталевий ящик. Зірвав кришку і побачив всередині пістолет. Поряд — набої.

— Взагалі фарт! — підхопив сталевий ящик, побіг до автівки.

Гавана, певно, ще купував горілку чи, може, бульбенив з горла під магазином, коли брудно-зелений «міні-купер» вилетів на вулицю з його подвір’я. Залишив ворота розчахнутими, помчав Козельцем до траси Київ — Чернігів, до якої — рукою подати, бо околиці райцентру виходили прямо на трасу, попрямував на північ, у бік Чернігова. За кермом Консуматенко тремтів від збудження і реготу, який рвав його на шмаття, і годі було зупинити те буйство.

— Так тобі, козлино, і треба! Теж мені — Гавана козелецька! Ще би Нью-Йорком назвався, ідіот кінчений! Життя йому — неосяжне-недосяжне! Не поговориш про нього — ніби і не жив! Сука! Точно би вбив мене сьогодні увечері. Шкірою відчуваю! — плював словами. — А тепер — хоч всерися! Ніколи мене не знайдеш!

Крутив кермо, усе ніяк не міг заспокоїтися, і тільки коли попереду побачив поліцейську автівку — схаменувся. Напружився, вчепився в кермо, як у рідну мамку, потиху-потиху, на дозволеній швидкості, без порушень ПДР повз «пріус». Коли поліцейська автівка, що стояла на узбіччі, залишилася далеко позаду, на автоматі хотів щосили натиснути на педаль швидкості, та несподівана думка змусила натиснути на гальма. Жабка смикнулася і зупинилася.

— Дідько, куди я їду? — спантеличено прошепотів Юрко Консуматенко.

Запитання видалося настільки доленосним, аж дихалку перехопило. Дійсно, а далі — що? Куди податися і що робити?! Юрко ніколи навіть не мріяв, що до нього стільки грошей припливе. Дивився крізь скло на автівки, які розрізали шлях у двох напрямках.

— Стояти не можна, — прошепотів. — Стояти — себе видавати. Їхати маю…

Зрушив. Однаково слід було від’їхати подалі від Козельця, щоб утруднити Гавані пошуки, бо Гавана точно кинеться його шукати. У Коптях повернув на московську трасу. Попереду — Батурин, Кролевець, Глухів, а там і Росія.

— І що з того? Не зможу я в Росії сховатися! Як з мішком грошей кордон перетну? — прошепотів пригнічено. — Ні, Росія — не варіант, — визнав. — Але і в Україні мені з таким багатством небезпечно розгулювати.

І що робити? Класична схема здалася ідеальною: сховати награбоване, залягти на дно, перечекати, поки мине гарячка у переслідувачів, за цей час у мріях вибудувати план свого подальшого розкішного життя, згодом виповзти зі схованки і почати той план реалізовувати.

Нормально?! Супер! Негайно взявся втілювати у життя класичну схему. Крутнув кермом, повернув на ґрунтівку: з двох боків — ліс-поле-ліс, але кудись же вела ця дорога! Гнав «міні-купера», роздивлявся незнайомий ландшафт, усе шукав примітне особисто для себе і геть непримітне для всіх інше місце, де би можна було хоч ненадовго сховати скарби.

— Нащо я взагалі поперся до цього клятого Козельця?! — вперше пошкодував, що після карколомного дня, у якому назавжди залишив два бездиханних тіла, поїхав не у бік рідної Хмельниччини, де знав кожну стежину, а на північ, де до того не бував ніколи. Так засмутився, аж зупинив «міні-купера» край лісочка біля вказівника. «І хіба я не бовдур?!» — мордувався. Вийшов з автівки, глянув на вказівник.

— «ХРИСТОПРАТІВКА. 3 км», — прочитав на автоматі.

Вдивився: справді, за лісочком вдалині виднілося невеличке село. Вже хотів плюнути на те і їхати далі, та раптом побачив худу брудну лисицю — тримала у пащі впольованого зайця, намагалася втекти від зграї круків, які поводилися вкрай агресивно: один за одним кидалися на руду, били дзьобами.

— Е, стоп, потвори! Ану дали лисиці спокій! — побіг до багажника. Дістав поцуплений у Гавани пістолет, розмахував ним, ніби круки мали розуміти всю небезпеку зброї. — Геть, чорні суки! Відчепилися! Почули?

Круки не чули.

— Ах ви виродки! — збудився вкрай. Різко випростав руку з пістолетом. А — на тобі! Натис на гачок, бо у тому була подальша логіка розмахування зброєю для залякування. Пістолет вистрілив. Консуматенко не очікував, хоч і вцілив у крука, і той каменем упав у суху торішню траву.

— Що, мать твою?! Що?! — забув про лисицю, круків і дохлого зайця. Реготав істерично, цілився у все, що бачив: у стовбури дерев, у кущі, у все неживе, бо живе розбіглося! Ані тобі лисиці, ані круків. Стріляв, поки набої не скінчилися. Потім витер пістолет рукавом, поклав його до сталевого ящика. Може, і недарма у Козельці потирлувався?

Настрій покращився. Підібрав підстреленого крука, розкрутив його в повітрі, жбурнув у бік лісочка. Дохлий крук описав у повітрі дугу, полетів униз, зачепився крилом за невеликий металевий хрест, та так на ньому і застряг.

— Що за… — Консуматенко не полінився. Пройшов добру сотню кроків до березово-соснового лісочка і побачив поряд з деревами невелике кладовище. Напевно, тут багато років поспіль ховали людей із села, що виднілося за лісочком на обрії, бо поряд із старими і давно забутими похованнями з похиленими хрестами майоріли пластиковими квітами і свіжі.

— Добре місце, — прошепотів, — щоби ховати…

Галя вирішила