Читати книгу - "Тримай мене міцно"

очам було боляче.

— Обожнюю воду, — сказала Марія. — Люблю на неї дивитися. Вона — це саме життя.

Лео став обличчям до Марії трохи навкіс від мольберту, щоб не заважати, і уважно спостерігав за жінкою. Вона почала малювати. Марія дивилася вперед, потім опускала голову і замальовувала побачене. Темно-руді з мідним відблиском хвилі волосся струменіли по її плечах, падали на чоло. Вона чергового разу підняла очі і раптом завмерла. Марія побачила перед собою того ж самого чоловіка у гуцульській жилетці. Вона відчула, як його погляд із кожною секундою все глибше і глибше поглинав її. Дивовижний перстень виблискував у променях сонця так яскраво, що Марія мимоволі на мить прикрила повіки. Лише на мить. Але чоловік уже зник. І марно було шукати його тут, серед цієї німої тиші.

— Що сталося? Чому ви так злякано дивитесь? — у голосі Лео почулося збентеження.

— Ні, нічого. Просто здалося.

Марія ще декілька хвилин стояла, замислившись. Потім знову взялася за пензлик.

Вдалині яскравим сріблом виблискувала ріка. Пахощі диких лугових трав наповнювали застигле повітря.

* * *

Чудовий теплий літній ранок заглядав у вікна будинку. Марія стояла біля столу у вітальні, розкладаючи пензлі та фарби. Раптом на сходах почулися гучні кроки, і до вітальні влетіла Даринка. За нею швидкими кроками зайшла Іванна.

— Даринко, обережно! Не біжи так швидко! — сказала вона.

— Бабусю, це я повільно!

Даринка з розбігу міцно обняла матусю. Марія поклала замальовки на стіл, нахилилася і поцілувала Даринку.

— Не затримуйтесь! Я на вас чекатиму!

Даринка заглянула в мамині очі.

— Мамусю, така гарна погода! Чому б нам не погуляти разом?

— Вибач, люба, сьогодні не можу. Треба закінчити замовлення. Ми обов’язково погуляємо іншим разом, обіцяю.

— Добре!

Марія поцілувала Даринку та Іванну.

— Бувай, люба!

— Бувай, мамусю!

— Я на вас чекаю! — лагідно промовила Марія.

Даринка та Іванна вийшли на подвір’я. Марія зачинила за ними двері та рушила до вітальні. Раптом почувся вхідний дзвінок. Невже щось забули? Марія повернулася назад і відчинила двері. На порозі стояв він, той, кого вона так боялася і так прагнула знову побачити. Але не знала, де його шукати… І ось він тут, перед нею. Марія декілька секунд злякано дивилася на нього. І раптом вона різко зачинила двері. Потім повернулася до них спиною, а перед нею стояв Божедар.

— Хто ви?

— Ти знаєш.

Його чорні очі знову поглинули її, затягуючи у чорну безодню його свідомості.

— Ви той, про кого казала мавка?

— Напевно.

— Вона сказала, ви прийдете, коли знадобиться сила чотирьох.

— Час прийшов.

— Вона сказала, ви повідомите подробиці.

— Так, коли всі зберуться.

— Де і коли?

— Сьогодні, на заході сонця. Біля каменя пращурів.

— Я не знаю дороги.

— Лети за мною. Я покажу.

— Добре.

Марія та Божедар вийшли на подвір’я. Марія підняла руки, неначе крила, і раптом обернулася голубицею. Вона піднялася в небо. Її наздогнав великий старий орел. Він подивився на голубицю темними глибокими очима, зробив у повітрі велике коло і полетів, вказуючи шлях у невідоме.

* * *

Густий ліс таємниче шелестів гілками, птахи тихо щебетали у вітах. У самому центрі лісу на широкій галявині стояв величезний камінь дивної форми. Біля нього сидів Захар. Раптом із неба на галявину повільно опустився орел, за ним — голубиця. Через секунду вже не птахи, а Божедар і Марія стояли на галявині.

— Ну ось ми і на місці, - сказав мольфар.

Марія огляділася і побачила Захара. Він піднявся і підійшов до них.

— Познайомся, це Захар. А це Марія, — сказав Божедар.

Марію огорнув теплий погляд синіх очей. Вона раптом відчула п’янкі пахощі липового цвіту, вони неначе оповили її всю, просочилися у кожну клітинку її тіла, наповнили мозок.

— Рада знайомству, — промовила жінка і простягла руку.

— Навзаєм.

Захар на секунду завмер, потім нарешті відпустив її долоню. Божедар повернувся до Захара.

— Я за Данилом, — сказав він і зник, наче його й не було.

Захар поглянув на Марію.

— Він тобі розповів?

— Ні. Сказав, що дізнаюся, коли всі зберуться.

— То маємо зачекати ще двох.

— Ти з ними знайомий?

— Сьогодні познайомлюся.

Марія з цікавістю розглядала струнку фігуру чоловіка. Відкритий погляд, щира посмішка. Марія відчула легке хвилювання.

— Ти характерник?

— Помітно? — посміхнувся він.

— Так.

Вона посміхнулась у відповідь.

Захар уважно подивився на Марію.

— Чому ти нервуєшся?

— Не попередила рідних, що раптом зникну.

— У тебе велика родина?

— Дочка і мати. А в тебе?

— Сестра, її чоловік та двоє племінників.

— Не завів дружини? — запитала Марія і несподівано для себе зніяковіла.

— Кохання робить нас слабкими. Дар чи родина — я давно зробив свій вибір. Даром не можна нехтувати, він даний для певної мети. Я обрав його.

— Розумію, — сказала вона вдавано-спокійно, намагаючись приховати розчарування, яке раптом налетіло на неї темною хвилею.

Марія огляділась. Її мідно-руде волосся важкою хвилею струменіло по тендітних плечах.

— А тут поблизу є вода? — запитала вона.

— Хочеш відновити сили?

Він дивився на неї так, неначе знав усе, що вона відчувала.

— Хочу, — відповіла Марія, розглядаючи траву під ногами. У його сині очі їй чомусь було ніяково дивитися.

— Є джерело неподалік. Ходімо, я проведу.

Захар і Марія ішли поряд по вузькій лісовій стежці. З обох боків їх обступали старі високі дуби. Тонкий невидимий зв'язок неначе оплітав їхню свідомість, змушуючи кожну хвилину прикладати неймовірні зусилля, щоб не загубитися у паралельному світі. Час від часу їх тіла торкалися одне одного, і тоді блакитні блискавки пронизували їх мозок. Запах лісових трав огортав їх, неначе просочуючись крізь шкіру…

* * *

Спекотне повітря поступово наповнювалося ароматом лісових ягід. Марія помітила справа від стежки маленький кущик диких полуниць. Вона замружилась від задоволення. Густий присмак дитинства повільно огортав її зсередини, наповнював і раптом різко вихлюпнувся назовні. Вони з Захаром зустрілися поглядами, і несподівано жінка відчула, як сині очі занурились у її свідомість. І вона скорилася їх глибині, не маючи бажання опиратися.

— Ти любиш полуниці? — спитала Марія.

Вона простягла Захару червону духмяну ягоду. Тепла посмішка у відповідь огорнула її, немов ковдрою.

— Дякую! — сказав він і поклав ягоду до рота.

Вони мовчки піднялися і пішли далі. Вдалині, неначе кришталь, блищало гірське озеро. Захар і Марія повільно вийшли на берег.

— Ну ось ми і прийшли.

Марія огляділась.

— Яка краса! — промовила вона.

— Так.

Марія попрямувала до озера. Вона зупинилась на самому краю, милуючись краєвидом. Потім повільно зайшла у воду, обережно підійшла до водоспаду і стала під потік води. Деякий час вона стояла під водою, рухаючи руками і головою. Захар відчував,