Читати книгу - "Тримай мене міцно"

як її тіло і мозок звільнялися від тягаря буденності і наповнювалися життєдайною силою стихії. Чоловік сів на траву. Він уважно спостерігав, як Марія йшла по воді, як рухалася під потоком води. Його очі наповнились теплом. Нарешті Марія повільно вийшла з води на траву. Захар піднявся їй назустріч. Вона щасливо посміхалася.

— Вода дає тобі сили.

— А тобі вогонь?

— Так.

Її зелені очі занурились у синю глибину його погляду, і її огорнуло відчуття спокою.

— Дякую, що провів.

— Завжди радий допомогти. Час повертатися.

— Так, ходімо.

Вони, не кваплячись, рухалися по зеленому килиму до стежки. І знову з обох боків їх обступали старі високі дуби, а повітря поступово наповнювалось ароматом лісових ягід…

* * *

Спекотне повітря неначе застигло у часі та просторі, заповнивши до останнього міліметра кабінет у службовому крилі київського природничого музею, де Данило провів останню добу, працюючи з новими знахідками. Хлопець втомлено відкинувся на спинку крісла. На столі перед ним були розкладені різні давні амулети, глиняні скалки та інші археологічні знахідки. Нарешті він знову взяв ручку і нахилився над журналом, роблячи черговий запис. Потім підняв голову. Прямо перед ним стояв Божедар.

— Я чекав на тебе, — сказав Данило.

— Я знаю. Тобі відомі подробиці?

— Ні. Коли я дізнаюсь?

— Сьогодні. Зараз вирушаєш. Знайдеш дорогу?

— Так, я пам’ятаю.

— Добре.

Божедар зник. Данило піднявся і вийшов із кімнати. Він швидко йшов вузькими коридорами музею, раз за разом проминаючи задушливі, запорошені пилом давніх артефактів кабінети, і нарешті вийшов на свіже повітря. Він зупинився і вдихнув на повні груди. Легкий вітерець охолодив його розпалене обличчя, кисень наповнив легені. Данило піднявся на пагорб. Перед ним у всій його красі розкинулось містичне старовинне місто. Ще хвилину він милувався улюбленими краєвидами, потім підняв руки, неначе два крила, і раптом обернувся вороном. Декілька хвилин покружлявши над Дніпром, птах узяв курс на захід.

* * *

Богдана мчала коридорами університету, щасливо посміхаючись. Відчуття повної свободи поступово наповнювало її тіло. Попереду два вихідних, і вона вже подумки вистрибувала з літака і завмирала у вільному польоті, вивільняючи свій дух із рамок, які завжди були для неї кайданами.

Нарешті вона вискочила з дверей університету і побігла по алеї до зупинки автобуса. Цікаво, куди поділися всі люди? Вона повернула з алеї на вулицю і раптом зупинилася. Прямо перед нею стояв той самий чоловік. Та ж сама жилетка, та ж палиця. І перстень, який так вразив її там, на лузі.

— Ви хто?

— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди.

Богдана уважно подивилася на Божедара. Темні глибокі очі, неначе провалля, раптом поглинули її свідомість, і вона зірвалася у якусь чорну безодню. Богдана зробила над собою неймовірне зусилля, щоб виринути на поверхню і повернутися до реальності. Вона струсонула головою і відчула під ногами асфальт.

— Я відчуваю дивну ауру, — промовила вона. — Так хто ви? Невже мольфар?

— Мольфар.

— Не може бути! — вигукнула вона. — Не думала, що ви з’являєтеся у великих містах.

— Ми з’являємося всюди, якщо це потрібно.

— А зараз саме такий час?

— Так.

— То чому ви тут?

— Ти потрібна для важливої справи.

— Кому потрібна? — здивувалася Богдана.

— Людям.

— Я потрібна людям? — вона зиркнула на Божедара. — Невже я така важлива персона?

— Ти обрана.

Темні брови здивовано піднялися.

— Обрана? Ким і для чого?

— Ти про все дізнаєшся разом із іншими обраними. Ми маємо поспішати. Тож поквапся.

— Поки ви мені не поясните, у чому справа, я нікуди не піду.

Рішучий погляд світло-карих очей змусив Божедара поступитися.

— Добре. Поясню коротко. У тебе є дар. Він потрібен для того, щоб врятувати багато людей від небезпеки. Подробиці поясню, коли прибудемо на місце на заході сонця. Тож тепер ти готова?

Богдана знизала плечима.

— Не дуже. Та добре, піду, цікаво почути, що за подробиці, і подивитися на обраних.

— Лети за мною.

Божедар перетворився на орла і злетів у повітря, за ним у небо швидко піднялася ластівка. Будинки ставали все менше і менше, і нарешті Божедар і Богдана розчинилися у хмарах.

* * *

На горизонті червоніло сонце. Воно вже майже зайшло за обрій, і останні промені намагалися затриматися, щоб залишити світу свої яскраві фарби.

Біля великого каменя горіло вогнище. Навколо нього сиділи Захар, Данило та Марія. Раптом над вогнищем з’явилася велика темна тінь, і старий орел опустився на траву. Маленька ластівка сіла поряд. Птахи прийняли людську подобу, і Божедар та Богдана підійшли до вогнища. Богдана із цікавістю роздивлялася присутніх.

— Познайомтеся — це Богдана, — сказав мольфар.

Він сів поряд із іншими. Всі очі обернулися на нього. Божедар обвів усіх довгим поглядом.

— Отже, час прийшов.

Мольфар уважно вдивлявся в обличчя. Темні очі неначе протягували невидимий зв'язок між тими, хто сидів поряд із ним на галявині.

— Ну ось, нарешті, ми всі зібралися. Тож я маю пояснити вам, чому ви тут і що нас чекає у найближчому майбутньому. А почну я із давньої легенди. Колись давно одним видатним майстром були зроблені тринадцять крісел. Замовив ті крісла відомий чорнокнижник, який мріяв владарювати над світом. Окрім крісел, він мав іще Книгу Влади. Поставивши крісла у певному порядку і прочитавши заклинання, він би отримав те, чого прагнув. Але не встиг. Тринадцяте крісло раптом зникло. Він довго його шукав, але так і не знайшов. А після його смерті усі крісла розповзлися по світу. І той, хто зможе зібрати їх в одному особливому місці і прочитати заклинання, отримає владу над світом і буде правою рукою диявола на Землі.

Богдана уважно дивилася на Божедара.

— А де він візьме заклинання? — запитала вона.

— Він має отримати Книгу Влади.

— Книгу Влади? Десь я таку назву вже чула… — Богдана замислилась. — Згадала! Я ж її тримала в руках кілька днів тому! Оце так! Якби я знала!

Данило з цікавістю подивився на дівчину.

— І що б ти зробила?

— Тю, а ти як думаєш? Побігла б крісла шукати!

— Божедаре, а пращури точно не помилилися? Може, вони не її мали на увазі? — підняв брови Данило.

— Це ти про що? — Богдана запитально втупилась у хлопця.

— Пращури ніколи не помиляються, — відповів Божедар і примружився.

— Ну їм видніше, — сказав Данило.

— То чому нас тут зібрали? — зелені очі Марії вдивлялися у Божедарові, темні та глибокі.

— Дванадцять крісел уже зібрані, - сказав він.

— О, і я знаю, де взяти книгу! — Богдана весело підморгнула Данилові.

Хлопець перевів погляд на мольфара.

— Ми маємо його зупинити? — поцікавився він.

— Так.

— А хто він?

— Поки не знаю. Але він