Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

довго на долоні з мозолями дивився... їх не відмиєш, вони вросли глибоко, ніби хтось понакапував туди воску.

Чоботи також ваксував і виглянсовував щіткою. Френча свого вирівнював, як тільки міг, шкода, що мати не має праски, щоб трохи його випрасувати. Одразу інакше виглядав би... Але вистачить і так...

Снідав не довго. Мати одразу накинулась:

— Ото мені їдець... Бач, вже запанів... їж! — Не було в цих словах ніжности. Мати цього не знає. Зате в очах її повно турботи, повно жалю. Дивиться вона на сина не з одного боку. Бачить вона все: те, що зовні, і те, чого звичайне око не бачить: — Іж, кажу тобі! Хто то тебе там нагодує. Там поклала трохи коржів... Буде до чаю... Ах, ті мені чаї! Нудно мені від них. Чаями ситий не будеш...

Молока пляшку вложила також, але хіба то на довго вистачить... Як дозволить робота, то на другий тиждень старий знову щось привезе... А ти там не дуже роздавайся!..

Василь не відповідав. Встав і перехрестився на образи. У матері робляться очі вогкими. Якось так дивно... Вона знає, що син не їде за море... Знає також, що він мусить їхати, але... Ах! Що тут поможуть слова. На дворі вже тупають і пирхають коні. Вже і менший брат устав, і сестричка бігає по лавах, і батько вже цвьогнув кілька разів батогом.

— Будьте здорові, мамо! — несподівано вирвалось у нього, похапцем поцілував матері руку і вийшов. Немає часу зволікати. Батько сів на віз, Василь умостився біля батька, коні рушили, колеса покотились... Мати стоїть на порожньому камені і хрестить їх на дорогу. З її очей виразно виступають сльозини і котяться по зморщених щоках десь на груди чи на камінь... Гарячі, від самого серця, єдині материні сльози!

Батько і син їдуть. Сонце зійшло і піднялося. За возом зводиться курява. Коні біжать весело, їх голови підняті, вуха нагострені. Зустрічають сусідів. — Дай — бо — здоровія! — Коні зупиняються. — Та що? їдете вже! — Та їдемо! — Значиться до школи? — довго немає часу розмовляти. Вьйо! За селом батько і син їдуть мовчки. Лиш іноді батько покаже батогом на те чи інше поле, чи якийсь хутір. — Дивись. Вже і зябля поорана. Або: — І чому він не позвозить ті копи. Думки його все біля того самого вертяться. За дві години під’їжджають до міста. Починають зустрічати інші підводи. Дорога брукована круглим камінням, колеса грюкотять, що й голосу не чути, воза мало не розтрясе. Місто лежить у долині. Спочатку видно лиш приміське село, гору з руїнами замку та кілька білих будиночків, розкиданих на схилах гір. Поволі, все більше, виринає місто. Виходять жидівки, хриплими голосами питають, чи є щось на продаж, сухими кістлявими руками чіпляються за люшні.

— Одчепись, як не хоч дістати! — поважно вигукує старий Федір і байдуже їде далі.

Ось великий колодязь, ось поверховий будинок і напис “Споживчий склеп”. Вузенькі, нерівні хідники, по них пішоходи. Всі написи польські. Інколи зустрічаються військові з орликами на чотирикутніх шапках... Містечко повільне, півсонне, далеке від світу, але Василеві видається, що це середина всього, що тільки є на землі. Він ще не був ніде далі. Він знає, що є десь великі міста, але все те тільки в географії Вуліха чи на поштових листівках.

Справжнє лиш те, що бачать очі. Це є також шматочок міста, і тим часом хай вистачає.

Біля костелу проти ресторану з написом “Уділ” Федір повертає вліво. Ще пару хвилин, і вони на місці.

Невеличкий будиночок на вулиці Костельній. Тут буде мешкати Василь Шеремета. Мешкання вже замовлене, господиня їх чекає. Вхід до кімнати через шкляний ґанок та вузенький коридорчик. У кімнаті чисто... Всі меблі прості, тверді, але чисті, поліровані. Посередині хати великий ясеновий стіл, над столом висяча брондзова нафтова лямпа, кругом стола чотири стільці, праворуч комод з гіпсовими фігурками Толстого і ще якогось добродія в англійському капелюсі. Над комодом велике люстро в позолочених рябцях. Біля передньої стіни тверда канапа, збоку біля входу розкладне ліжко...

Старий Федір не часто заходить до тієї хати. Йому тут трохи ніяково. Трохи воно тут затісно та й зачисто. Його чоботи не для таких помостів. Він краще вже постоїть біля воза, або піде десь на місто та розглянеться що тут по чому... Для нього самі турботи. Треба грошей, треба муки, треба сала. Вчитися то вчитися, але на цьому не кінець. За все треба платити. Тут тобі шклянки води ніхто не дасть задурно. Старий підкладає коням та йде на вулицю, на ринок, до свого жидка Фройка, до всіх, хто з ним має якісь торговельні справи, яким Федір возить пашню чи худобу на продаж. Фройкові він сказав: — Ага... Оце привіз до школи свого малого... Часом йому пару марок бракне... То ви вже його, Фройку, того... Ну, дайте йому... Я приїду, то верну... Тільки не дуже щедро...

Фройко, розуміється, обіцяв все зробити...

— Добре, добре! Не бійтесь, дядьку Федоре! А чого він там буде вчитися?

— Чого буде? — не одразу відповів Федор... — Та всього потроху...

Коли Федір вернувся, Василь вже не був сам. Приїхав його приятель Євген Лискевич. З ним приїхала його сестра Тетяна. Євген — син священика. Господиня почала швидше звиватися, принесла обід, запропонувала чаю. Василь швидко міняється. Чується щось зовсім інше, ніж було дома, з мамою, з татом. Мабуть, це таки є те місто, те зовсім інше. Не дурно старий Федір відмовляється заходити до хати, відмовляється від обіду і від чаю. Нащо йому все те? Він чує себе тут зайвим. От хіба вже син... Хай він там між тими людьми дає собі якось раду, а я вже старий для того, щоб путати себе, щоб привчатися до чогось нового...

Федір зібрався і поїхав. На прощання Василь поцілував велику шорстку і брудну батькову руку. Якось хотілося б щось батькові сказати. Якесь тепле добре слово, щось приємне. Ні. Батько нічого такого не потребує. Сів на воза — вьйо, коні рушили, віз покотився, батькова спина по часі зникла. Василь стоїть хвилинку... Чи не побігти йому за батьком? А хто буде орати, скородити, водити на пашу коні, заносити їм на ніч? Батько. Все той батько, все той старий, перемучений. Він тут, у місті, панича вдає, а звідки то візьмуться гроші, борошно, крупи, сало, книжки...

— Васька! — крикнув