Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Василь швидко повертається і біжить... Біжить до ґанку, на сходи. Вітер розвіває його густе каштанове волосся. Ще хвилинка і він у кімнаті. Тетяна також збирається від’їжджати, і Євген тільки того і чекає. Нарешті він буде вільний, нарешті позбавиться тієї опіки старших... Батька, матері, сестер чи братів... Євген має інші думки, інші наміри, і Василь також переймається ними, бо вони більш відповідають його вікові. Батько забувається... Ні. Не забувається, але відходить убік, у тінь. Євген показує пуделочко цигарок “Небо”, і ось тільки зникне сестра, як вони вже без найменших перешкод можуть собі порядно закурити...

— Ну, хлопці!... Я їду... Женю! Кажу тобі: не будеш учитися

— зробимо, як з Валентином. На другому тижні приїде “папа”...

— проговорила Тетяна. Валентин — це старший Євгенів брат. За неуспіхи у школі його лишили “на другий рік”... Тепер вони в одній клясі, хоча мешкають не разом.

— А ти, Танько, не турбуйся. Я вже учень шостої кляси... Мені потрібні не поради, а гроші... — примруживши ліве око, сказав Євген.

— Фіґу тобі, не гроші! Щоб не вчився, щоб лазив по театрах, щоб бігав за дівчатками... Знаємо ми вас таких... Ну, будь здоров!

— закінчила Тетяна, забрала кілька клумочків з покупками, підставила Євгенові для поцілунку рожеву свіжу щоку і вийшла...

Ще за хвилину Тетяна від’їхала. Слава! Євген кидається до Василя.

— Насамперед закуримо! Василю? Куриш?

— Ще не пробував, але давай!

Євген гордо вийняв зеленаву коробочку, не менш гордо відкрив, дістав цигарку, постукав нею об прикривку, хвацько засунув її в зуби... Подав цигарки Василеві...

— Тягни!

Закурили. Що ж далі? Нічого довго розважати. Євген має гроші. Василь має також гроші. Перед ними ще кільканадцять годин цілковитої свободи. Сонце світить, мов улітку. Місто дрімає. Теплота, спокій, ситість. По мурах і тумбах плякати. Вони говорять про всяку всячину, а також і про те, що в саду “Тіволі” цього самого вечора колишні артисти Александрівського Петроградського театру дають оперету “Роза Стамбула”. Грає Горев, Полінова... Чого ще треба більше? Немає часу розважати... Котра година? Шість. Початок о восьмій. Ще безліч часу і непогано було б, заломивши кашкети, махнути сюди й туди по Широкій з цигарками в зубах. Напевно, когось побачать і, напевно, хтось побачить їх. Василь тягнеться, як тільки може. Він весь засмаглий, його блюза не зовсім свіжа, його штани-галіфе не бачили праски. Зате він старанно зачесався, старанно вичистив все, що тільки можна було вичистити. Євген виглядає, “як панич”, і йому це все не завдає жодних труднощів.

Виструнчені, підтягнуті з усіх боків, хлопці виходять. Дивне почуття. Ціле літо вони провели на селі. Зараз вони тут, і видається, що їх тільки й чекали, що одна їх поява на вулиці зацікавить ціле містечко, що всі панночки тільки й є на те, щоб ними цікавитись, що всі, хто повз них проходить, посміхаються, вітають їх... Якесь захоплення всім, що тільки бачать очі. Вони йдуть вільно, легко... Нічого тяжкого на думці. Ще недавно Василь журився за батьками, за домою, за латинський іспит. Зараз усе щезло й розвіялось. Ось вони зупинились перед шевською майстернею “Золотий Чобіт”. Там виставлено кілька елегантських чобіт з блискучими острогами. Приємно і собі мати б такі чобітки. Дарма. Ті чоботи не на їхню кишеню, але то нічого. Вони вдають, що кожної хвилини ті чоботи можуть належати їм. Пішли далі, зайшли до крамнички з південними овочами Квасюка та з’їли по шматку кавуна. Продавачка рожевощока, товстенька, приємно до них посміхалася.

— Невідомо, хто з них рожевіший... Панночка чи оте яблучко?.. — промовив Василь. Панночка соромливо посміхнулася...

— Дивись, дивись, як паленіє, — докинув Євген і по хвильці додав. — Куди ходите на вечірню? До собору чи до монастиря?

— А вам навіщо? — кокетуючи, сказала дівчина.

— Він хоче знати, чи ви побожні, — кинув оком на дівчину Василь.

— Певно, що побожна, — відповіла, сміючись, дівчина.

— Може б ми вам колись допомогли, — сказав Василь.

— Що?

— Ну... Молитись...

Дівчина засміялась. — Ні, ні, ні!... То я вже сама.

Поговорили. Скінчено. Євген платить.

— Ні, ні, Василю!.. Ти вже іншим разом...

— Добре.

Євген все платить. Виймає гроші і кидає їх, мов міліонер.

— Ще, може, по шкляночці води з малиновим соком?

— Ні. Іншим разом, як ще до вас заглянемо... На вечірні...

— Добре... Ха-ха-ха!..

Вийшли. Пішли далі і все далі. Ще кілька разів зупинилися перед вітринами. Ось крамниця годинників. Направду отой “до-ксик” цікаво було б набути. Прекрасний годинничок.

— Дивись, дивись!.. Ось пішли ті ліцеїсти у синьому...

Це ті самі, що їх вони минулого року помітили. Дві сестри з довгими косами, з великими синіми очима, у темно-синьому одязі... Свіжі, приємні, дещо заповажні панночки. Цікаво б з ними познайомитись. Хлопці йдуть за ними у напрямку Василіанського монастиря. Дівчата звертають на Директорську і скоро зникають. Хлопці йдуть далі... їх очі полюють на всі боки. Інколи трапляються знайомі, і Євген віддає їм “честь” по-військовому. До вечора вони вже обидва запаслися квитками перших рядів на оперету в “Тіволі”. Рівно о сьомій заграла в “Тіволі” оркестра. Це знані “Дунайські хвилі”, що розмашно лунають над містом долиною. Ще не зникло соняшне світло, а вже загоряються на стовпах електричні жарівки. Гурти молоді, легко одягнуті хлопці та дівчата, голосно розмовляючи, ідуть чисто заметеними хідниками по Костельній у напрямку “Тіволі”. Закриваються крамнички, вертаються з порожніми кошиками риночні сидухи, повільна прохолода спускається ледве помітним покривалом над горами, над ярами та гаями, над передмістям Туніки, над ліцеальним парком. А “Дунайські хвилі” не змовкають ані на хвилину. Під їх звуки так легко йдеться, так хочеться закрутитися у швидкому вальсі, так приємно було б обняти ті молоденькі липки, насаджені вздовж нового бетонового хідника, що двома доріжками провадить на гору, де зелені кущі грабини творять подобу парку. Огороджений дерев’яним парканом простір весь виповнений дерев’яними лавицями. Спереду висока сцена, збита з дощок. Це й є відкритий театр “Тіволі”. Скільки разів відвідували його хлопці. Бачили тут ковбойські фільми, народні танці Авраменка, виступи хору, російських рецитаторів.

І ось вони знов тут. Публіка займає місця. Он спереду знані тузи містечка — жінка директора банку пані Амалія, її брат Юрій, її найновіший приятель, торговець сукном Братунь, її знайомий вахмістер уланів дванадцятого полку, її сусід Дибенко, студент

Краківського університету і багато інших. Всі вони між собою, всі