Читати книгу - "В’язень Неба"

ніколи раніше їх не бачив. Кілька разів він підходив до численних газетних кіосків і гаяв час, розглядаючи обкладинки журналів, титулки газет, обертаючи стенди з листівками. Здавалося, ніби незнайомець ніколи раніше тут не був: він поводився наче дитина або турист, який потрапив на Ла-Рамблу вперше. Хоча діти й туристи зазвичай випромінюють довкола себе ауру невинної простодушності того, хто не знає, куди йому подітися від усіх цих вражень, а від цього суб’єкта невинністю і не пахло, навіть якби його поблагословив маленький Ісусик, перед надбрамною скульптурою якого він щойно пройшов, минаючи церкву Віфлеємської Божої Матері.

Аж тут незнайомець затримався, вочевидь зацікавившись гарним блідо-рожевим какаду. Птах скоса позирав на нього з клітки в одному з тих зоокіосків, що стояли на початку вулиці Пуертаферріса. Незнайомець наблизився до клітки з таким виглядом, з яким нещодавно підходив до книжкової шафки, і щось зашепотів до какаду. Пташка, у розкішному вбранні з пір’я, головата, завбільшки з відгодованого каплуна, не перекинулася від сірчаного дихання незнайомця, а старанно й уважно прислухалася, вочевидь зацікавившись його словами. Щоб не лишалося жодних сумнівів, какаду у відповідь енергійно закивав головою і від збудження настовбурчив гребінь із рожевих пір’їн.

Через кілька хвилин незнайомець, задоволений своїм діалогом із пташкою, рушив далі. Не минуло й півхвилини, коли я, проходячи повз цю саму ятку, став свідком невеличкого замішання: продавець, червоний від сорому, квапливо накривав клітку з какаду шматком ряднини, тому що птах, чудово вимовляючи слова, заходився повторювати: «Фрáнко – дармовис, Фрáнко – дармовис». І я не мав жодних сумнівів, хто навчив какаду цієї примовки. Принаймні, незнайомець продемонстрував певне почуття гумору й досить небезпечні політичні погляди, а це траплялося в ті часи так само рідко, як міні-спідниці.

Цей випадок відвернув мою увагу, і я вже думав, що втратив кульгавця з очей, але незабаром знову побачив його чудернацьку постать перед ювелірною крамницею «Баґес». Я поквапився сховатися до одного з письменницьких будиночків, що стояли обабіч входу до палацу віце-королеви, і став пильно стежити за незнайомцем. Його очі блищали, наче рубіни, а вигляд золота й коштовного каміння за кулетривким склом, схоже, пробудив у ньому таку хіть, яку годі було запалити навіть цілому гурту юних співачок у кабаре «Ла Кріолла» в часи його найбільшої слави.

– Чого бажаєте, юначе? Любовний лист, клопотання, прохання до котрогось із високих достойників, коротка звістка родичам про добре здоров’я?

Вуличний письменник, наче священик, що чекає на сповідь, визирав із дерев’яного будиночка, у якому я заховався, і дивився на мене з палким бажанням прислужитися. На табличці, прибитій над віконцем, було написано:

Освальдо Даріо де Мортенссен

Літератор і мислитель

Написання любовних листів, петицій, заповітів, віршів, інвектив, поздоровлень, прохань, повідомлень, гімнів, дипломних робіт, клопотань, заяв та інших творів у будь-якому стилі й мелодиці.

Одне речення – десять сентимо (римування за додаткову плату). Удовам, інвалідам і дітям – знижки.

– То що скажете, юначе? Може, любовне послання, від якого спідниці у вродливиць на порі просякнуть жагою кохання? Я зроблю для вас спеціальну знижку.

Я показав йому обручку. Письменник Освальдо незворушно стенув плечима.

– Настали нові часи, – заперечив він. – Якби ви знали, скільки одружених чоловіків і заміжніх жінок навідуються сюди…

Я перечитав оголошення, і в пам’яті щось ворухнулося, але що саме, я не міг зрозуміти.

– Здається, я десь чув ваше ім’я…

– У мене бували й кращі часи. Можливо, тоді.

– Воно справжнє?

– Nom de plume[9]. Митець обирає собі ймення відповідно до свого призначення. У моєму свідоцтві про народження записано: «Хенаро Ребольйо», але хто ж довірить компонувати любовні послання людині з таким іменем… Отож, що скажете на мою спеціальну пропозицію? Бажаєте надіслати листа, сповненого пристрасті й жаги?

– Якось іншим разом.

Вуличний письменник безнадійно зітхнув. Потім, простеживши за моїм поглядом, він зацікавлено наморщив чоло.

– Стежите за кульгавцем, еге ж? – промовив він.

– А ви його знаєте?

– Ось уже тиждень, як він проходить тут щодня, зупиняється перед вітриною ювелірні й розглядає прикраси, мліючи так, неначе замість каблучок і намист там виставлено дупу Красуні Доріти[10], – пояснив письменник.

– Ви з ним розмовляли?

– Нещодавно один мій колега переписував начисто листа для нього: цьому дивакові бракує пальців…

– А хто саме? – запитав я.

Вагаючись, письменник поглянув на мене. Він побоювався втратити потенційного клієнта, якщо відповість мені.

– Луїсіто. Його будка навпроти, біля музичної крамниці «Каса Бетховен». Хлопчина з обличчям семінариста.

На знак вдячності я запропонував письменникові трохи грошей, але той відмовився.

– Я заробляю собі на життя пером, а не довгим язиком. Таких мастаків у нас і без мене хоч греблю гати. Якби одного дня у вас з’явилася потреба граматичного характеру, звертайтеся, ви завжди мене тут знайдете.

Письменник простягнув мені свою візитівку, на якій було те саме оголошення, що й на табличці.

– Я працюю з понеділка по суботу, з восьмої до восьмої, – уточнив він. – Освальдо, лицар пера й митець епістолярного жанру до ваших послуг.

Я сховав візитівку й подякував за допомогу.

– Дивіться, не проґавте голуба, – попередив Освальдо.

Я обернувся й побачив, що незнайомець знову рушив у дорогу. Я поквапився навздогін і йшов за ним униз по бульвару, доки кульгавець не зупинився знову біля входу до критого ринку «Бокерія», щоб поспостерігати, як поміж прилавками, що вгиналися від різноманітних продовольчих товарів, сновигають люди, вибираючи собі щось до смаку. Потім я побачив, як незнайомець пошкутильгав до бару «Піночо». Підійшовши до барної стійки, він, хоч і не без труднощів, однак доволі жваво видерся на один із високих стільців. Упродовж півгодини незнайомець куштував наїдки, які подавав йому кухарчук Хуаніто, однак у мене склалося враження, що стан здоров’я цього дивного чоловіка не дозволяв йому вдатися до надмірного бенкетування і що їв він радше очима, немовби замовляючи всі ці страви й закуски, до яких ледь торкався, він прагнув пригадати інші часи, коли міг поласувати досхочу. Немовби насолоджувався не смаком, а лише спогадами. Зрештою, задовольнившись своєю стриманою трапезою та втішившись натомість виглядом інших відвідувачів, що, облизуючись, смакували свої наїдки, незнайомець оплатив рахунок і рушив далі у свої мандри, за якийсь час опинившись на початку вулиці Оспіталь, де, з примхи неповторної барселонської геометрії, один із найбільших оперних театрів старої Європи сусідив з одним із найзанедбаніших і найрозпусніших кварталів у північній півкулі.

5

О цій годині члени команд усіляких військових і торговельних суден, пришвартованих у порту, сходили на берег і прямували на бульвар