Читати книгу - "В’язень Неба"

Ла-Рамбла, щоб задовольнити свої бажання різноманітного характеру. Зважаючи на попит, з’являлася й пропозиція: на розі вишиковувалися в ряд жінки легкої поведінки, що, як видавалося, за цілком помірну винагороду могли проскакати верхи чималу дистанцію. Я гидливо примітив обтягнуті вузькими спідницями варикозні блідо-синяві ноги, на які боляче було дивитися, зів’ялі обличчя й приречений вигляд, з яким виходять востаннє на сцену. Усе це навіювало які завгодно думки, але тільки не хтиві. Я гадав, що клюнути на таку приманку може хіба що моряк, який пробув кілька місяців у відкритому морі, але, на мій подив, незнайомець зупинився, щоб пофліртувати з цими підтоптаними дамами, чиї весни вже давним-давно минули, наче це були красуні з найвишуканішого кабаре.

– Ану лишень зроблю тобі масаж, любчику, і ти помолодшаєш на двадцять років, – почув я слова однієї з повій, яка стала б за бабцю письменникові Освальдо.

«Від твого масажу він кінці віддасть», – подумав я. Незнайомець розсудливо відхилив пропозицію.

– Не сьогодні, красуне, – відказав він і попрямував у глиб кварталу Раваль.

Ми пройшли ще метрів сто; потім, майже навпроти пансіону «Європа», кульгавець спинився перед вузьким і похмурим входом, а відтак зник усередині будівлі. Я почекав півхвилини й рушив за ним.

Переступивши поріг, я опинився перед темними сходами, кінець яких губився в нутрощах цього будинку, що, здавалося, нахилився на лівий бік, наче корабель, що ось-ось затоне в катакомбах Равалю. Враження це посилювалося смородом і вогкістю, що свідчило про негаразди з каналізацією. Біля стіни коридору притулилося щось на кшталт комірки консьєржа, де неохайний тип у майці колупався в зубах шпичкою й слухав по радіоприймачу якусь передачу про кориду.

Вахтер скинув на мене поглядом, у якому допитливість поєдналася з ворожістю.

– Ви самі? – запитав він дещо спантеличено.

Не треба було великого розуму, щоб здогадатися, куди я потрапив. Це був будинок, де кімнати здаються погодинно, і незвичним у моєму візиті було лише те, що я не прийшов попід руку з одною з тих дешевих Венер, що чатували на розі вулиці.

– Якщо хочете, я пришлю вам дівку, – запропонував вахтер, дістаючи пакет із рушником, шматком мила й тим, що мало би бути, як мені здалося, презервативом або якимось іншим запобіжним засобом.

– Направді я хотів би лише про дещо розпитати, – почав я.

Вахтер пустив очі під лоба.

– Двадцять песет за півгодини – і молоденька кобилка до ваших послуг.

– Дуже спокусливо. Може, якось іншим разом. Я лише хотів дізнатися, чи кілька хвилин тому не підіймався нагору один пан. Літнього віку. Трохи підтоптаний. Він прийшов сам. Без дівки.

Вахтер насупився. Із його погляду стало очевидно, що він миттєво перевів мене з категорії клієнтів до категорії набридливих блощиць.

– Нікого я не бачив. Забирайся геть, доки я не покликав Тонета.

Я розважив, що цей Тонет навряд чи буде доброзичливо налаштований, тому дістав ті кілька монет, які в мене лишалися, поклав їх перед вахтером і приязно всміхнувся. Гроші вмить щезли в спритних пальцях вахтера (очевидно, досвідченого наперсткаря), наче були комахою, що потрапила на язик хамелеона. Були – та й зникли.

– Що ти хочеш знати?

– Той пан, про якого я казав, він живе тут?

– Винайняв тут кімнату тиждень тому.

– А як його звати, ви знаєте?

– Він заплатив на місяць уперед, тож я не розпитував.

– А звідки він приїхав, що тут робить?

– У нас не телефон довіри. Ми нічого не питаємо в тих, що приходять сюди потрахатися. А цей навіть не трахається. Далі висновки роби сам.

Я обміркував почуте.

– Усе, що мені відомо про цього чоловіка, – це те, що він час від часу ненадовго кудись виходить, а потім повертається. Іноді просить принести йому в кімнату пляшку вина і хліба з медом. Платить добре і мовчить як риба.

– Ви певні, що не пригадуєте його імені?

Вахтер похитав головою.

– Гаразд. Дякую, і вибачте, що потурбував вас.

Я вже зібрався було йти, коли вахтер промовив:

– Ромеро.

– Перепрошую?

– По-моєму, він назвався Ромеро, або якось так…

– Ромеро де Торрес?

– Ага.

– Фермін Ромеро де Торрес? – не ймучи віри власним вухам, перепитав я.

– Саме так. До війни начебто був тореро з таким іменем, – мовив вахтер. – Тому-то мені й здалося, що я вже десь його чув…

6

Я вертався до книгарні ще більше спантеличений, ніж коли виходив із неї. Вуличний письменник Освальдо помахав мені рукою, коли я минав палац віце-королеви.

– Пощастило? – запитав він.

Я промимрив у відповідь щось заперечливе.

– Спробуйте поговорити з Луїсіто. Може, він пригадає щось корисне.

Я послухався ради й підійшов до дерев’яного будиночка Луїсіто. Вуличний письменник саме чистив свою колекцію пер.

Побачивши мене, він усміхнувся й запропонував сісти.

– Якого бажаєте листа? Любовного чи ділового?

– Мене прислав ваш колега Освальдо.

– Він наш наставник, – виголосив Луїсіто, якому не було, мабуть, ще й двадцяти п’яти років. – Великий митець слова, якого світ не оцінив належним чином, і тому він тут, на вулиці, служить своїм пером темним на письмо людям.

– Освальдо розповів, що до вас одного разу звернувся літній пан, кульгавий і доволі пошарпаний. Йому бракувало кисті однієї руки й кількох пальців на другій.

– Я пригадую його. Людей зі скаліченими руками я завжди запам’ятовую. Через Сервантеса[11], розумієте?

– Авжеж, звісно. А чи не могли б ви розповісти мені, у чому полягала та справа, що привела його до вас?

Зрозумівши, куди повернула наша розмова, Луїсіто зніяковів і засовався на стільці.

– Бачте, у нас тут, вважайте, як у сповідальні. Конфіденційність і професійна етика – понад усе.

– Я розумію. Але так сталося, що тут ідеться про серйозну справу.

– Наскільки серйозну?

– Дорогим для мене людям може загрожувати небезпека.

– І все ж…

Луїсіто витягнув шию, шукаючи поглядом свого наставника Освальдо на протилежному боці дворика. Я помітив, як той кивнув, і Луїсіто розслабився.

– Цей пан приніс листа й хотів, щоб його переписали начисто й хорошим почерком, бо ж із його рукою…

– І в цьому листі мовилося про…

– Я мало що пам’ятаю, адже ми щодня пишемо й переписуємо безліч листів…

– Спробуйте пригадати, Луїсіто. Заради Сервантеса.

– Здається – хоч я й можу плутати з листом іншого клієнта, – ішлося про значну суму грошей, яку цьому калікуватому панові мали чи то заплатити, чи то повернути. І ще було щось про ключ.

– Про ключ?

– Так. Але який саме ключ – гайковий, скрипковий чи ключ від замка – там не уточнювалося.

Луїсіто всміхнувся, вочевидь задоволений тим, що вдалося ввернути в розмову дотеп.

– Більше нічого не