Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

— Не італієць і не італійка, — жорстко сказав Молінарі. — Доне Ісидро, я вбив людину.

— Кажуть, що я також убив людину, побий мене грім. Та не мучтеся ви так, ціла та справа із тими друзами доволі заплутана, але якщо вам не копатиме ями паршивий клерк із вісімнадцятого комісаріату, то ви, якщо постараєтеся, шкуру свою врятуєте.

У Молінарі очі полізли на лоба від здивування. Далі він згадав, що про нього написала одна нікчемна газетка, де він колись вів колонку про модні види спорту та футбол; газетка пов’язала його ім’я із загадковими подіями на віллі Ібнхальдуна. Згадав також, що Пароді не допускав бездіяльності свого мозку і, завдяки поблажливому ставленню помічника комісара Кордоне[43], щодня уважно вивчав свіжу пресу. Тож дон Ісидро вже знав про нещодавню смерть Ібнхальдуна[44]. Але він попросив Молінарі детальніше і по порядку розповісти, що трапилося, тільки не поспішати при цьому, бо він, дон Ісидро, тепер трохи недочуває. Молінарі з робленим спокоєм почав розповідати свою історію:

— Повірте, я абсолютно сучасний хлопець, я йду в ногу зі своєю епохою, я люблю жити на повну, але думати я теж люблю. Я розумію, що етап матеріалізму ми вже проминули. Жадібні святенники з Євхаристійного конгресу показали не найкраще з-поміж своїх облич. Ви казали це минулого разу — і, повірте, я це добре запам’ятав: завжди потрібно намагатися зрозуміти незрозуміле. Бачте, факіри та йоги з їхніми дихальними вправами багато в чому все-таки змогли розібратися. Або спірити. Що ж, я не можу входити до їхньої спільноти «Честь і Вітчизна», бо я — католик. Або друзи. Я зрозумів, що друзи як община — дуже прогресивні, що вони давно наблизилися до великої таємниці, на відміну від тих, хто щонеділі ходить на месу. Доктор Ібнхальдун на своїй віллі «Массіна» облаштував щось на кшталт папської резиденції, до того ж там — феноменальна бібліотека. Про це я на День Дерев[45] почув по радіо «Фенікс». Його виступ на радіо, скажу я вам, — неабищо. Пізніше хтось надіслав докторові мій газетний відгук про його виступ, відгук йому сподобався. Він запросив мене до себе додому, понадавав мені багато розумних книжок і покликав на свято, що мало відбутися на віллі. Туди, щоправда, не допускають жінок, це елемент культури, проте там трапляються неперевершені інтелектуальні баталії. Кажуть, що друзи не мають ідолів, але там у головній залі — залізний Бик, здається, абсолютно безцінний[46]. Щоп’ятниці коло Бика збираються акіли[47], інакше кажучи — втаємничені. І от відносно недавно доктор Ібнхальдун вирішив ввести мене в це коло втаємничених, а відмовитися я ніяк не міг, бо треба було зберегти зі старим добрі взаємини, та й не хлібом єдиним живе чоловік. Друзи дуже замкнуті, вони не могли повірити, що якась західна, та ще й біла людина гідна бути допущеною до їхньої общини. До прикладу, Абдул Хасан[48], власник колони грузовиків, які перевозять м’ясо, нагадав, що кількість обраних не може змінюватися, проти мене виступив і підскарбій общини Ізеддін[49], але він же, бідолашний, щодня сидить, щось пописує, і доктор Ібнхальдун вічно підсміюється з нього та його книжок. І ось ці закостенілі реакціонери з їх неадекватними упередженнями — всі вставляли мені палки в колеса. Скажу чесно: саме вони в усьому якраз і винні.

Одинадцятого серпня я отримав листа від Ібнхальдуна, у листі йшлося про те, що чотирнадцятого я повинен пройти певне непросте випробування, і маю до цього підготуватися.

— І як ви мали підготуватися до випробування? — поцікавився Пароді.

— Три дні поспіль я мав пити тільки чай, а крім того, вивчити знаки Зодіаку в тому порядку, в якому вони надруковані в альманасі «Бристоль»[50]. На роботі, в Санітарному управлінні, де я працюю першу половину дня, я сказав, що захворів. Спершу мене дуже здивувало, що церемонія втаємничення відбудеться в неділю, а не у п’ятницю, та лист містив пояснення: для такого важливого іспиту найбільше підходить саме благословенна Свята неділя. Я мав з’явитися на віллі до півночі. Цілу п’ятницю та цілу суботу я намагався бути максимально спокійним, але в неділю я прокинувся у тривозі.

Бачте, доне Ісидро, зараз я думаю, що вже тоді мені передчувалося щось лихе. Я на це не зважав — і провів цілий день, читаючи книжку. Смішно подумати, кожні п’ять хвилин я поглядав на годинник, щоби переконатися, чи не час мені випити ще горнятко чаю; я не розумію, навіщо я дивився на годинник, я і без того пив би той чай, бо у горлі постійно пересихало — і я страшно потребував рідини. Отож я дуже чекав вечора і часу випробування, однак примудрився запізнитися на вокзал Ретіро і пропустив потрібний потяг, тому довелося їхати наступним, час відправлення — двадцять третя вісімнадцять.

Звісно, я вже все дуже добре вивчив, але навіть у поїзді продовжував підглядати в альманах.

І мене несамовито дратували якісь ідіоти в моєму вагоні. Вони голосно обговорювали перемогу «Мільйонерів» у матчі з «Юніорами Чакаріта», однак, повірте, вони зовсім нічого не петрали у футболі. Я висів у Бельграно. Станція була десь за три квартали від вілли. Я вирішив, що прогулянка пішки трохи мене збадьорить, але насправді приповз під віллу вже напівмертвим. Виконуючи інструкції Ібнхальдуна, я зателефонував йому з крамнички на вулиці Розетті.

Перед віллою стояла вервечка машин. Дім сяяв, наче різдвяна ялинка, здалеку долинали розмови людей. Ібнхальдун зустрічав мене біля воріт. Мені здалося, що він наче аж постарів. Я завжди бачив його тільки вдень, а цієї ночі я зрозумів, що він чимось подібний на Репетто, але з бородою. Іронія долі, як-то кажуть: саме тоді, коли я божеволів від думки про випробування, мені запала у голову така-от цілковита дурниця. Ми обійшли дім, ступаючи по доріжці, вимощеній цеглинами, й увійшли всередину. У кімнаті перед кабінетом, коло архіву, сидів Ізеддін.

— Уже чотирнадцять років, як я також надійно заархівований, — дещо вкрадливо сказав дон Ісидро, — і ось про цей архів я нічогісінько не знаю. Опишіть мені детальніше це місце: як ви його побачили.

— Усе дуже просто. Кімната секретаря розташована на найвищому поверсі, звідти сходи ведуть униз, просто до головної зали. Там, довкола металевого Бика, стояли друзи, чоловік десь зо сто п’ятдесят, усі вони були в білих туніках. Архів міститься у кімнатці, суміжній із секретарською, зовсім без вікон. Знаєте, я можу посперечатися з будь-ким, що якщо людина проводить багато часу